Павло Архипович Загребельний - Я, Богдан

Я вже й забув про того зегармістра, тільки тепер згадав, та, згадавши, й знов забув, а мені нагадувано в спосіб настирливий і так невчасно.

Мотрона зраділа, почувши про прибуття пані Раїни, а в мені та радість відбилася тяжкою образою. Хотів сказати їй: чому ж радієш? Тепер зможу обіймати тебе лиш поглядами. Кінчилася наша самотність благословенна.

Не сказав нічого, тільки погладив їй плече худеньке.

Хочеш зробити все для людей, жити з ними й серед них і щосили прагнеш самотності. Як це узгодити? І чи можна узгодити?

Я згадую і вгадую себе, розповідаючи і про найсокровенніше. Чи зазнав я повною мірою щастя, чи так і вмерти мав у сумнівах, непевності й пригніченості? Ніхто ніколи не буває вільним до кінця. Але одні борються за свободу, інші тільки животіють у погнобленості, вдаючи вдоволення. Щастя й не в тім, щоб мати свободу, а в тім, щоб боротися за неї, і не так словом, як ділом. Часто я бував надто дратівливий і висловлювався поквапливо, не встигав очищати слова спокійною думкою. Частину свого життя я говорив, частину мовчав. За слова іноді доводилося каятися, а за мовчання — ніколи. Може, тому вмів мовчати перед Мотронкою?

Пані Раїна була вся в чорному оксамиті, тільки дві нитки перлів на білій шиї, і уста затиснугі округло, мов перлина, в подвійній пихатості — шляхетській і тещі гетьманської. Пані Виговська, маленька біловолоса шляхтянка, геть губилася поряд з пишною пані Раїною і, видати, цілком упокорилася її чарам, а обидві пані ще більше впокорилися чарам незнаного мені чоловіка, якого привезли з собою, подарованого мені королівськими комісарами разом з коштовними дзиґарями зегармістра Ціпріана.

Тоді в Переяславі я не мав ні часу, ні охоти роздивлятися на цей дарунок і так і не збагнув: доміряний сей чоловік до кінця чи недомірок. Тепер приглянувся і вже не мав сумніву: таки ж карлик! Але що тулуб панові Ціпріану стримів над марними ніжками, як потужний стовбур, то й видавався мовби чоловіком звичайним. Чи не так воно й повсюди ведеться: скарлілі духом видаються для оточення часом чи й не великими, тільки завдяки тому, що здіймаються над малістю?

Пані привели зегармістра на гетьманську вечерю, не питаючи мене, і я мав ще подивуватися, бо за столом пан Ціпріан вже не видавався ні карликом, ні недомірком, вивищувався, як і всі, сидів на лавці, мов на постаменті, чорний і прекрасний, як диявол.

Він нічого не їв і не пив. Тимко спробував йому підливати в келих, пан Ціпріан мовби й посьорбував, але голова в нього була наче дерев’яна, не брало його ніяке зілля, і ніщо людське не доторкувалося до цього затягнутого в чорний оксамит чоловіка. Такий не розгубиться й на тім світі і мерщій стане продавати свічки, позбирані з покійників. Говорив не про дзиґарі, й не про свою справу, і не про пань, що були в такім захваті від нього, а про гроші й тільки про гроші. Довго жив у Відні й робив якісь важливі послуги дому Фуггерів. Хто такі Фуггери? Славетний банкірський дім, який фінансує всіх монархів Європи. Коли б султан турецький умів домовитися з Фуггерами, то завоював би Європу без жодного свого дикого воїна.

Голова дому тримав усе сімейство, як фараон євреїв у єгипетській неволі. Якось старший син ішов вулицею Відня і побачив, що горить якийсь дім. Там десь у вогні кричала жінка. Він кинувся на поміч, та не порятував жінки і згорів сам. Старий Фуггер зібрав увесь рід і сказав: «Він зганьбив нашу фамілію. Може, це й ліпше, що загинув. Бо діло мало колись перейти в його руки, а тепер видно, що він не розвинув би його, а занапастив. Кидатися у вогонь тільки тому, що там кричить жінка? У вогонь і воду ви повинні кидатися тільки тоді, коли точно знатимете, що там є золото. Воно само порятує вас навіть у пеклі!»

Видати, в пана зегармістра душа була так само раховита, як і в тих його Фуггерів. Він захлинався словами, так ніби ось — ось мав подавитися і проковтнути разом з словами й свої жадібні червоні губи. Говорив латиною, засміченою дурними слівцями «десь», «якось», «щось», та Однаково зачарував пані Раїну так, що вона не могла стримуватися і скрикувала щохвилини: «Ах, Фуггери! Ах! Ах! Ах!»

Забула свої босі ноги і голодране шляхетство. Та дарма. Я міг дозволити собі розкіш попервах не помічати пана зегармістра, але прямодушному Тимкові дико було терпіти поруч з собою таку мертву душу. Він одразу й вигадав кару для пана Ціпріана, домагаючись, щоб той конче навчився їздити верхи, коли вже потрапив до козаків, та ще й до самого гетьмана ясновельможного.

Зегармістрові відмовлятися не випадало, він слухняно залазив на коня, підтримуваний з двох боків пахолками, стремена йому підтягали під саме сідло, він безладно дригав коротенькими ніжками, хилився сюди й туди, а Тимко з реготом хльоскав коня, той зривався з місця учвал, і пан Ціпріан на повнім скаку валився на землю.

Падаючи, не скаржився на Тимка, не біг із звинуваченнями, піднімався, обтрушував сніг з одягу, чепурився, пускав очі під лоба, кривив уста в незбагненному усміхові, розводив руками: якось не втримався, десь не вийшло, щось завадило. А де ж воно оте «якось», «щось», «десь» у нашому жорстокому козацькому світі, де все вимагає відповіді несхибної, де правда ніколи не гнеться, а хіба що ламається разом з чоловіком.

Навіть Тимко вимушений був відступити від пана Ціпріана і взявся за Мотронку. Намовив її скакати в степ верхи на конях, і вони летіли в сизу імлу без супроводу, без сторожі, аж я мав тривожитися і, може, й самому кинутися слідом за ними, однак стримувався. «Вернеться, — думав спокійно про Мотрону. — Вернеться — і тільки до мене».

Сказав тільки Тимкові, щоб брав з собою сотню, бо може напоткнутися на орду або якийсь чамбул заблуканий.

— Мене орда знає! — безжурно відповів Тимко.

Але за два дні Мотрона не захотіла більше їхати в степ і поскаржилася мені, що Тимко змушував її до давньої, ще дитячої їхньої забавки з ворітьми. Під’їхавши на коні під ворота, вхопитися за верхню болону руками і так зависнути, а коня тим часом джури проведуть назад у двір і поженуть крізь ворота, так щоб вона скочила в сідло, коли кінь опиниться під нею. Мотрона призналася, що примушував її до цього Тимко ще в Чигирині, коди приїхав торік з — під