Колін Маккалоу - Дотик

— От якби я так добре розбирався у вибухівці, як ви! — поштиво мовив Самерс і потягнув возик до тунелю номер один.

Александр зупинив його.

— Дякую, Самерсе, я сам упораюсь.

— А як свердло «Інгерсолл»? Трубу для стиснутого повітря демонтувати?

— Я сам упорався з цим свердлом і розібрав трубу.

— Не треба було, сер Александре, дійсно не треба було це робити самому.

— Ти хочеш сказати — у моєму віці? — вишкірився Александр — і потягнув возика.

Самерс стояв і дивився на нього, аж поки Александр не зник за поворотом яскраво освітленого тунелю. Знову опинившись перед поверхнею лави, Александр узяв шашку найпотужнішої вибухівки і розрізав її упаковку збоку гострим ножем. Він запхав її до отвору досить легко, потім узяв найдовшу трамбівку і заштовхав нею шашку аж у порожнину. Потім іще одну шашку, і ще одну. Працюючи з максимальною швидкістю, він заповнив отвір, аж поки в ньому не зосталося місце лише для однієї шашки. До торця останньої шашки він прикріпив фульминат ртутного детонатора, патрон-бойовик і дві клеми, з’єднані платиновими дротами на підкладці з артилерійського пороху. І взявся за другий отвір.

Піт котився з нього градом, м’язи пекло від напруги, але він розмістив заряди так, як хотів, — щоб з кожного отвору звисав шматок дроту. Потім він узяв ці кінці та скрутив їх в один жмут. Александр вправно зірвав ізоляцію з кінця одного дроту, який він невдовзі розмотуватиме, коли виходитиме з тунелю до галереї, де цей дріт буде приєднано до вибухового пристрою, який і запустить вибух. Ось так, готово. Він оглянув результат своєї роботи і схвально кивнув головою.

Штовхаючи поперед себе котушку з дротом, він важко зачвакав по мокрій землі до галереї. Там його ждали Самерс, Лі та Прентіс. Прентіс підніс котушку до вибухового пристрою, збираючись сам під’єднати дріт. Але Александр забрав у нього дріт, зачистив його і сам приєднав. «Який же ж він прискіпливий гівнюк, — подумав Прентіс. — Усе хоче зробити сам, наче цього ніхто більше не вміє робити».

— Старий добрий тунель номер один готовий до вибуху, — сухо кинув Александр і посміхнувся їм. Він був увесь вимазаний у грязюку і страшенно зморений, але вигляд у нього був переможний.

Прентіс увімкнув сирену, яка попереджала всіх, що невдовзі станеться вибух. Коли стихли її останні звуки, Александр клацнув вимикачем на пристрої, й амперметр показав, що струм пішов. Вони затулили вуха руками, як і сорок інших робітників, але вибуху не сталося. Пащека тунелю номер один зяяла темнотою і пусткою, бо світло в ньому згасло.

— От лайно! — вилаявся Александр. — Десь обрив дроту.

— Стривай! — різко кинув Лі. — Стривай, Александре! Це може бути осічка або затриманий вибух!

Замість відповіді Александр вимкнув струм — і стрілка амперметра впала до нуля.

— Я полагоджу, — сказав він, узяв лампу і пішов до тунелю. — Це — мій вибух. Ви всі залишайтеся тут — зрозуміло?

Цього разу він побіг підтюпцем, посміхаючись і сповнений моці й рішучості. Тільки люди, що лишилися позаду, не знали, що струм і досі надходив: він улаштував у терміналі перемичку, яка вмикалася тоді, коли вимикач повертався в положення «вимкнуто». Перемичка також пускала струм в обхід амперметра.

Двоє дротів лежали на землі, і їхні оголені мідні кінці блищали в рожевуватому світлі лампи. Александр поставив лампу і взяв дроти у кожну руку.

— Краще так, аніж жити у старості та приниженні, всцикаючись у штани, — сказав він і з несамовитою радістю з’єднав проводи.

Увесь тунель здригнувся, наче вулкан, камінюччя розлетілося на триста ярдів, і гора, смертельно поранена в точці, що знаходилася на відстані одинадцять футів поза твердою поверхнею лави, важко осіла вниз, розірвана і піднята угору потужним вибухом. Перша вибухова хвиля зі свистом пронеслася тунелем, а слідком за нею почувся страшенний гуркіт; людей у галереї затрясло, як горох у банці; усе засипало дрібними уламками, піднялися клуби густого пилу, які шугонули аж до копрів, а потім через відвальний тунель вирвалися зі штольні. Гуркіт почувся аж у Кінросі та на вершечку гори. Але коли він стих і Лі, відчуваючи дзижчання у вухах, підвівся на ноги, він побачив, що галерея лишилася неушкодженою. Верещали зовнішні сирени, а з міста вже бігли люди.

— Господи, невже стався обвал?! Скільки людей загинуло, скільки тунелів засипало тонами камінюччя?

Спершу треба було оцінити завданий ущерб; коли Лі, гірничі інженери та контролери здійснили огляд, виявилося, що нічого не обвалилося, окрім тунелю номер один. Ніде більше не було ані тріщини в підпорці, ані дірки в брезентовому покритті, ані вигину в рейках для вагонеток. Уся сила вибуху обмежилася тунелем номер один.

«Цей чоловік — просто геній», — похмуро подумав Лі, коли вони з Самерсом пройшли стільки в тунель номер один, скільки змогли: приблизно дев’яносто футів, що залишилися з колишніх тисячі. Александр так розташував заряди, щоб вчинити максимум руйнування в мінімумі простору. Жодна частина шахти «Апокаліпсис» не постраждала, окрім її найстарішого тунелю.

«Старий добрий тунель номер один. Він мене любить, старий чорт».

Самерс завивав, як мала дитина, майже всі робітники в галереї плакали, але Лі не плакав. Поки Прентіс та інші наглядачі готувалися до того, щоб відкопати Александра, Лі непомітно підійшов до вибухового пристрою і висмикнув кабель, що з’єднував його з генераторною будкою. Перевернувши пристрій, він відкрутив донну пластину і побачив, що вдіяв Александр.

«Ти ж завжди хотів розібратися, в чому полягає трюк, еге ж? — Ніхто його не бачив; Лі зняв перемичку і засунув її до кишені своїх брюк, а потім знову приґвинтив кришку. — Коли кому-небудь здумається перевірити пристрій і випробувати його в лабораторії, то він працюватиме бездоганно, як годинник. Б’юся об заклад, що ти навмисне влаштував так, що саме я виявлю оцей трюк. Бо ти, Александре Кінрос, хотів загинути в нещасливому випадку — ну, каприз долі, ніхто не винуватий. Я допоможу тобі, я стану учасником змови. Я завинив тобі це і ще багато-багато іншого.

Звісно, вони ніколи його не знайдуть. Він не повертався до галереї, коли стався вибух, а стояв біля поверхні лави з оголеними дротами в руках. Ця гора стала твоєю гробницею, Александре Кінрос. Вона стала твоїм золотим царським мавзолеєм».

— Джиме, — звернувся він до Самерса, який і досі ревів. — Джиме, послухай! Я не можу тут залишатися, треба повідомити жінок. Робітники можуть прокопати тунель на сто футів, не більше. Якщо його не буде в цій сотні, то він загинув. Він однаково загинув, і ми