Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

— Не впадай у розпач! Не здавайся! — волали диктори офіційних трансляцій 15 грудня, як і кожного попереднього дня. — Ми досягнемо домовленостей з Джоном Ґолтом. Ми переконаємо його показати нам шлях. Він розв’яже всі наші проблеми. Все налагодиться. Не здавайся! Ми знайдемо Джона Ґолта!

Тим, хто йшов на керівні посади, пропонували винагороду та різні відзнаки. Потім те саме почали пропонувати вже майстрам-наставникам, потім — досвідченим механікам, далі — кожному, хто докладав зусиль, щоб просуватися на службі: їм підвищували зарплатню, давали різні премії, зменшували податки і вручали медаль, розроблену Веслі Моучем, — «Орден Громадського Благодійника». Всі ці заходи були безрезультатні. Обшарпані люди слухали пропозиції матеріального комфорту і відвертались із летаргійною байдужістю, наче перестали розуміти, що таке «цінність». Агенти — вимірювачі «громадського пульсу», — з жахом думали, що цим людям більше не хотілося жити — чи то пак, не хотілося жити на теперішніх умовах.

— Не втрачайте надії! Не здавайтеся! Джон Ґолт залагодить наші проблеми! — повторювали дикторські голоси, плаваючи серед тиші снігопаду та непрогрітих домівок.

— Не кажіть їм, що ми його ще не знайшли! — кричав містер Томсон до своїх помічників. — Але шукайте, заради Бога!

Загони хлопців Чіка Моррісона поширювали чутки: половина з них казали, начебто Джон Ґолт у Вашингтоні, веде перемовини з урядовими чиновниками, натомість решта розповідали, що уряд обіцяє п’ятсот тисяч доларів винагороди тому, хто допоможе знайти Джона Ґолта.

— Ні, жодного сліду, — сказав Веслі Моуч містерові Томсону, підбиваючи підсумки повідомлень від спеціальних агентів, які перевіряли кожну людину на ім’я Джон Ґолт. — Багато різних задрипанців. Є один Джон Ґолт — вісімдесятирічний професор орнітології, є продавець зелені на пенсії, у нього дружина і дев’ятеро дітей, є якийсь некваліфікований робітник залізниці, який уже дванадцять років працює на одному й тому ж місці, ну, і решта такого ж сміття.

— Не треба зневірюватися! Ми знайдемо Джона Ґолта! — волали вдень динаміки, але вночі, щогодини, за таємним офіційним указом, на коротких хвилях лунав, гублячись у просторі, заклик:

— Викликаємо Джона Ґолта! Викликаємо Джона Ґолта! Ви нас чуєте, Джоне Ґолт? Ми хочемо переговорів. Ми бажаємо з вами поговорити. Дайте нам знати, як вас знайти. Ви чуєте нас, Джоне Ґолт?

Відповіді не було.

Знецінені пучки паперових грошей дедалі дужче обтяжували кишені людей, але купити за ці гроші можна було дедалі менше. У вересні дещиця пшениці коштувала одинадцять доларів, у листопаді — тридцять, у грудні — сто. Тепер ціна за таку кількість зросла вже до двох сотень доларів. Друкарські верстати урядової скарбниці брали участь у перегонах, конкуруючи з голодом і втратами.

Проти охоплених відчаєм робітників, які побили свого майстра і пошкодили механізми, не запроваджували жодних санкцій. Арештовувати їх було марно, в’язниці й так уже були переповнені, поліцейські підморгували своїм в’язням і дозволяли їм утікати дорогою до в’язниці. Люди виконували звичні дії, не думаючи про наступний момент. Нічого не можна було вдіяти, коли банди напівголодних людей нападали на склади, розташовані на околицях міст.

Нічого не було вдіяно і тоді, коли каральні загони приєдналися до людей, яких вони мали карати.

— Ви чуєте нас, Джоне Ґолт? Ми прагнемо перемовин. Ми пристанемо на ваші умови. Ви чуєте нас?

Люди пошепки ділилися чутками про криті вагони, які вночі рухалися закинутими коліями, про таємні поселення, мешканці яких протистояли нападам так званих «індіанців». Насправді цими нападниками були дикуни-мародери, бездомні бандити, урядові агенти. Час до часу далеко на обрії прерії або високо в горах, на виступах скель, де ніколи не жили люди, можна було зауважити спалахи світла. Але солдатів неможливо було вмовити дослідити походження тих спалахів.

На дверях покинутих будинків, на воротах напівзруйнованих фабрик, на стінах урядових будівель час від часу з’являлися намальовані крейдою, фарбою, кров’ю звивисті лінії — знак долара.

— Ви чуєте нас, Джоне Ґолт? Скажіть нам бодай слово. Назвіть свої умови. Ми погодимося на будь-які ваші вимоги. Ви нас чуєте?

Відповіді не було.

Стовп червоного диму, що піднявся до неба вночі 22 січня і досить довго не розсіювався, наче урочистий обеліск, а потім помалу почав розчинятися в небі, розгалужуючись на окремі пасма, немов прожектор, що передає нерозбірливе повідомлення, — і так само різко зник, позначивши смерть заводу «Сталь Ріардена», хоча мешканці тієї околиці нічого про це не знали. Вони (ті, хто завжди проклинав завод за дим, випари, кіптяву і галас) довідалися про все лише наступної ночі, коли, визирнувши надвір, побачили замість заграви, що раніше пульсувала життям, чорну пустку.

Завод націоналізували, як власність дезертира.

Перший, кого призначили його керівником — «народним керівником», був людиною Оррена Бойла, його товстеньким поплічником з металургійної промисловості. Цей чоловічок не був здатен ні на що — у всьому слухався своїх підлеглих. Але наприкінці місяця, після численних сутичок з робітниками, коли його єдиною відповіддю ставало: «Я нічого не міг вдіяти», після невиконаних наказів, неприємних телефонних дзвінків від давніх друзяк, бідолаха почав благати, щоб його перевели деінде. Фракція Оррена Бойла розпадалася на шматки, а сам містер Бойл був змушений відпочивати вдома, бо лікар заборонив йому будь-які контакти, пов’язані з бізнесом, і як терапію приписав плести кошики. Другий «народний керівник», якого прислали на завод, був людиною Каффі Мейґса. Він носив шкіряні штани, змащував волосся пахучим лосьйоном, а на роботу ходив з пістолетом, пристебнутим до паска. Цей постійно кричав, що його основна мета — дисципліна, що він доможеться її, хоч би чого це йому коштувало. Єдиним правилом цієї дисципліни був наказ, що забороняв ставити запитання.

Після кількох тижнів несамовитої діяльності, яка зводилася до постійних конфліктів зі страховими компаніями, пожежниками, машинами швидкої допомоги через серію нещасних випадків, що їх складно було пояснити, «народний керівник» зник одного ранку, розпродавши і пороздававши різним крутіям з Європи та Латинської Америки більшість кранів, автоматичних конвеєрів, вогнетривку цеглу, генератори аварійного живлення і килим з Ріарденового кабінету.

Ніхто не здатен був упоратися з тим несамовитим хаосом, який панував протягом наступних кількох днів — ніхто не здатен був сформулювати, в чому полягали проблеми, сторони конфліктів були неназвані, але всі знали, що криваві сутички між давніми і новими робітниками ніколи ще не були такі знавіснілі. Ці бійки спалахували з найтривіальніших причин, і ніхто — ні охорона, ні полісмени, ні військо не здатні були навести порядок упродовж цілого дня. Водночас жодна фракція не здатна була висунути кандидата, який би погодився обійняти посаду «народного керівника».

22 січня роботу заводу «Сталь Ріардена» було тимчасово припинено.

Займання