Стівен Кінг - Сплячі красуні

завернув з шосе на порослу просіку, Тіффані напружилась і захисним жестом обхопила свій живіт:

— Ні, ні, ні, можете прямо тут зупинити, щоб мені вийти. Я не маю наміру повертатися до трейлера Тру Мейвезера, навіть якщо від нього залишилося не більш ніж купа залізного брухту.

— Ми не туди їдемо, — сказала Лайла.

— Звідки ти знаєш?

— Почекай і побачиш.

Як виявилося, рештки трейлера були ледве помітними; колись ураган зсунув його з підпорних блоків, і він тепер лежав боком у високих бур’янах і малині, наче якийсь іржавий динозавр. Ярдів за тридцять-сорок від нього лис взяв різко ліворуч і слизнув у ліс. Жінки на двох передніх карах побачили промельк його помаранчево-рудого хутра, а потім він зник.

Лайла злізла з машини і пішла до того місця, де лис зник у лісі. Руїни сусіднього сараю поросли цілком, але навіть нині тут зберігався який хворобливий хімічний запах. Мет може вивітритися, подумала Лайла, але спогади тривають. Навіть тут, де час немов галопом мчить, пауза — перехопити повітря, і летиш далі.

До неї приєдналися Дженіс, Магда і Бланш Мак-Інтай. Тіффані залишилася у гольф-карі, підтримуючи своє черево. Вигляд мала хворий.

— Тут звіряча стежка, — сказала Лайла, показуючи. — Ми можемо нею піти без особливих труднощів.

— Я не піду туди в ліс, нізащо, — сказала Тіффані. — Мені байдуже, хай які той лис танці танцює. У мене знову ті чортові перейми.

— Навіть якби в тебе їх не було, тобі не варто було б туди йти, — сказала Ерін. — Я лишуся з тобою. Джолі, ти можеш піти, якщо хочеш.

Джолі пішла. П’ятнадцять жінок вирушили по звірячій стежці вервечкою одна за одною, Лайла вела перед, а колишня місіс Ґірі замикала хвіст. Вони йшли десять хвилин, аж тут Лайла підняла руки, розставивши вказівні пальці ліворуч і праворуч, наче коп-регулювальник, який ще не вирішив.

— Свята срака, — мовила Сілія Фрода. — Я ніколи не бачила нічого подібного. Ніколи.

По обох боках стежки гілки тополь, берез та вільх були наче хутром вкриті нетлями. Здавалося, їх там мільйони.

— Що, як вони нападуть? — пробурмотіла Ілейн тихеньким голосом і дякуючи Богу за те, що не піддалася умовлянням Нани взяти її з собою.

— Не нападуть, — сказала Лайла.

— Звідки ти це можеш знати? — зажадала Ілейн.

— Просто знаю, — відповіла Лайла. — Вони, як той лис. — Вона затнулася, нашукуючи годяще слово. — Вони емісари.

— Кого? — перепитала Бланш. — Чи чого?

Це було чергове запитання, на яке Лайла воліла не відповідати, хоча й могла.

— Ходімо, — сказала вона. — Вже недалеко.

4

П’ятнадцять жінок стояли у високій, по стегна, траві і дивилися на те, що Лайла подумки називала Дивовижним Деревом. Ніхто не промовив і слова впродовж, либонь, секунд тридцяти. Потім чийсь тоненький голос ошелешено ахнув, Джолі Сурат сказала:

— Господи мій милостивий на небесах.

Дерево здіймалось до сонця, неначе якась жива вежа.

Його численні вузлуваті стовбури обплутували один одного, інколи утворюючи наповнені летючим пилком колони сонячного світла, інколи формуючи темні печери. Тропічні птахи тішилися на його багатьох гілках, теревенили про своє серед його папоротистого листя. Перед ним той павич, якого Лайла бачила раніше, походжав туди-сюди, неначе найелегантніший у світі швейцар. Була там і та червона змія, звисала з одної гілляки, рептильна циркова акробатка хиталась лінивим вагадлом сюди-туди. Під змією зяяла темна розщілина, де нібито розсунулися різні окоренки. Лайла такого там не пам’ятала, але воно її не здивувало. Не здивувалася вона й тоді, коли звідти, наче чортик з коробки, вистрибнув лис і грайливо клацнув зубами на павича, який не звернув на нього уваги.

Дженіс Котс взялася за руку Лайли:

— Ми це дійсно бачимо?

— Так, — сказала Лайла.

Пронизливим триголосим акордом заверещали Сілія, Магда і Джолі. Це білий тигр виринув з щілини у перевитих стовбурах. Він оглянув своїми зеленими очима жінок на краю галявини, а потім потягнувся низько й видовжено, неначе ледь не вклоняючись їм.

— Стійте спокійно! — крикнула Лайла. — Стійте спокійно, всі ви! Він вас не скривдить! — Всім серцем і душею сподіваючись, що каже правду.

Тигр із лисом торкнулися носами. Тигр знову повернувся до жінок, схоже, з особливою цікавістю придивляючись до Лайли. Потім він зайшов за дерево і зник з очей.

— Боже мій, — схлипнула Кітті Мак-Дейвід. Вона ридала. — Чому тут так гарно? Чому, їбать мене, Боже мій, так гарно тут?

Магда Дубчек промовила:

— Тут svaté místo. Святе місце.

І перехрестилася.

Дженіс дивилася на Лайлу.

— Розказуй.

— Я думаю, — почала Лайла, — тут вихід звідси. Шлях назад. Якщо ми захочемо.

У цю мить у неї на ремені ожив вокі-токі. Така злива атмосферного тріску, що ніяк не розібрати слів. Але Лайлу нібито кликала Ерін, і чути було, наче вона кричить.

5

Тіффані простягнулася на передньому сидінні гольф-кара. Її стара майка «Сейнт-Луїських Баранів»[323], яку вона колись у когось позичила, зіжмакана лежала на землі. Її груди, колись не більші за яблучка, стирчали в небо у простому бавовняному ліфчику четвертого розміру. (Лайкрові тепер зовсім не годилися.) Ерін стояла, нахилившись їй між ніг, з долонями розпластаними на тій дивовижній горі живота. Коли бігом з’явились жінки, дехто витрушуючи собі зі сплутаного волосся гілочки чи кілька нетлів, Ерін натисла. Тіффані завищала:

— Припини це, ох, заради Бога, припини!

І її ноги розчахнулись на V.

— Що ти робиш? — простягнула до неї руку Лайла, але коли опустила очі й побачила, те, що робила Ерін і чому вона це робила, стало зрозумілим.

Зіпер на заплямованих джинсах Тіфф був розчеплений, а бавовна трусів Тіфф зволожена рожевим.

— Дитина йде, але, замість голови, вперед гузном, — сказала Ерін.

— О Боже мій, сідничне[324]? — перепитала Кітті.

— Я мушу перевернути дитя, — сказала Ерін. — Вези нас до міста, Лайло.

— Нам треба посадити її прямо, — сказала Лайла. — Інакше я не зможу кермувати.

За допомогою Джолі і Бланш Мак-Інтай Лайла перевела Тіффані у напівсидячу позицію і Ерін втиснулася поруч неї.

Тіффані знову скрикнула:

— Ох, як же боляче!

Лайла влізла за кермо гольф-кара, правим плечем притискаючись до лівого плеча Тіффані. Ерін, щоби вміститися, сиділа ледь не боком.

— Ця штука може швидко їхати? — спитала вона.

— Я не знаю, але зараз ми це з’ясуємо.

Лайла втоптала педаль акселератора, скривившись від болісного виття Тіффані, коли машинка смикнулась уперед. Тіффані скрикувала при кожнім струсі, а струсів було чимало. На той момент Дивовижне Дерево з його колекцією екзотичних птахів перебувало якнайдалі від думок Лайли.

Не так було з колишньою Ілейн Ґірі.

6

Вони зупинилися