Лев Миколайович Толстой - Війна і мир 3-4

Наполеон у Фомінському, — сказав. Болховітінов, не бачачи в темряві того, хто питав його, але по голосу гадаючи, що це не Коновніцин.

Розбуджений чоловік позіхав і потягався.

— Будити мені його не хочеться, — сказав він, обмацуючи щось. — Дуже хворий! Може, так, чутки.

— Ось донесення, — сказав Болховітінов, — наказано відразу ж передати черговому генералові.

— Стривайте, світло засвічу. Куди ти, клятий, завжди заткнеш? — звертаючись до денщика, сказав той, що потягався. Це був Щербинін, ад’ютант Коновніцина. — Знайшов, знайшов, — додав він.

Денщик кресав вогонь, Щербинін обмацував свічник.

— Ах, мерзенні, — з огидою сказав він.

При світлі іскор Болховітінов побачив молоде обличчя Щербиніна зі свічкою; в передньому кутку спав ще один чоловік. Це був Коновніцин.

Коли спочатку синім, потім червоним полум’ям зайнялися від труту сірники, Щербинін засвітив лойову свічку, зі свічника якої побігли прусаки, що обглодували її, і оглянув вісника. Болховітінов був весь у болоті і, обтираючись рукавом, розмазував його по обличчю.

— Та хто доносить? — спитав Щербинін, взявши конверта.

— Звістка правдива, — сказав Болховітінов. — І полонені, і козаки, і лазутчики — всі одноголосно показують те саме.

— Нічого не вдієш, треба будити, — сказав Щербинін, встаючи й підходячи до чоловіка в нічному ковпаку, вкритого шинеллю. — Петре Петровичу! — промовив він. Коновніцин не ворушився. — До головного штабу! — сказав він, усміхнувшись, знаючи, що ці слова напевне розбудять його. І справді, голова в нічному ковпаку підвелась одразу ж. На красивому, твердому обличчі Коновніцина, з гарячково запаленими щоками, на мить ще затримався вираз далеких від справжнього становища марень сну, але по цьому він раптом здригнувся: обличчя його набрало звично спокійного і твердого виразу.

— Ну, що таке? Від кого? — неквапливо, але зразу ж спитав він, кліпаючи від світла. Слухаючи донесення офіцера, Коновніцин розпечатав і прочитав.. Зразу по цьому він опустив ноги в шерстяних панчохах на долівку і став взуватися. Він скинув ковпак і, причесавши виски, надів кашкета.

— Ти скоро доїхав? Ходім до ясновельможного.

Коновніцин одразу зрозумів, що привезена звістка була дуже важлива і що не можна баритися. Добре це чи погано, він не думав і не питав себе. Його це не цікавило. На всю справу війни він дивився не розумом, не міркуванням, а чимсь іншим. В душі його було глибоке, невисловлене переконання, що все буде гаразд; але що цьому вірити не треба і тим більш не треба говорити цього, а треба робити тільки свою справу. І цю свою справу він робив, віддаючи їй усі свої сили.

Петро Петрович Коновніцин, так само, як і Дохтуров, тільки мовби для пристойності внесений у список так званих героїв 12-го року — Барклаїв, Раєвських, Єрмолових, Платових, Милорадовичів, так само, як і Дохтуров, мав репутацію людини вельми обмежених здібностей і знань і так само, як і Дохтуров, Коновніцин ніколи не робив проектів боїв, але завжди був там, де було найважче; спав завжди з відчиненими дверима відтоді, як був призначений черговим генералом, наказуючи кожному посланому будити його, завжди під час бою був під вогнем, так що Кутузов докоряв йому за те і боявся посилати, й був так само, як і Дохтуров, однією з тих непомітних шестерень, які не торохтять і не шумлять, але становлять найістотнішу частину машини.

Виходячи з хати у вологу, темну ніч, Коновніцин насупився почасти від того, що йому дужче стала боліти голова, почасти від неприємної думки, що виникла в нього, про те, як тепер захвилюється від цієї звістки все це гніздо штабних, впливових людей, особливо Бенігсен, який після Тарутина був на ножах з Кутузовим; як будуть пропонувати, сперечатись, наказувати, касувати. І це передчуття було йому неприємне, хоч він і знав, що без цього не можна.

Справді, Толь, до якого він зайшов повідомити нову звістку, одразу ж став викладати свої міркування генералові, що жив з ним, і Коновніцин, мовчки і втомлено слухаючи, нагадав йому, що треба йти до ясновельможного.

XVII

Кутузов, як і всі старі люди, мало спав ночами. Вдень він часто несподівано починав куняти; але вночі лежав нероздягнутий на своїй постелі, здебільшого не спав і думав.

Так він лежав і тепер на своєму ліжку, сперши важку, велику спотворену голову на пухлу руку і думав, розплющеним одним оком вдивляючись у темряву.

Відтоді, як Бенігсен, який листувався (3 государем і мав найбільшу силу в штабі, уникав його, Кутузов був спокійніший у тому відношенні, що його з військами не примусять знову брати участь у марних наступальних діях. Урок Тарутинського бою і передодня його, хворобливо пам’ятний Кутузову, теж повинен був вплинути, думав він.

«Вони повинні зрозуміти, що ми можемо тільки програти, діючи наступально. Терпіння і час, ось мої воїни-богатирі!» — думав Кутузов. Він знав, що не треба зривати яблуко, поки воно зелене. Воно само впаде, коли достигне, а зірвеш зеленим, зіпсуєш яблуко і дерево, і сам оскому наб’єш. Він, як досвідчений мисливець, знав, що звіра поранено, поранено так, як тільки могла поранити вся російська сила, але смертельно чи ні — це було ще не з’ясоване питання. Тепер, з присилання Лорістона та Бертелемі і з донесень партизанів, Кутузов майже знав, що звіра поранено смертельно, Та треба було ще доказів, треба було чекати.

«Їм хочеться бігти подивитися, як вони його вбили. Почекайте, побачите. Все маневри, все наступи! — думав він. — До чого? Все аби відзначитися. Наче щось веселе є в тому, щоб битися. Вони мов діти, в яких не добереш, як була справа, тому що всі хочуть довести, як вони вміють битися. Та річ тепер не в тому.

І які майстерні маневри пропонують мені всі оці! Їм здається, що, коли вони видумали дві-три випадковості (він згадав про загальний план з Петербурга), вони видумали їх усі. А їм усім нема числа!»

Нерозв’язане питання про те, смертельна чи не смертельна рана, завдана в Бородіні, уже цілий місяць висіло над головою Кутузова. З одного боку, французи захопили Москву. З другого боку, безперечно, всім єством своїм Кутузов почував, що той страшний удар, в якому він разом з усіма руськими людьми напружив усі свої сили, повинен був бути смертельним. Але в усякому разі треба було доказів, і він чекав їх уже місяць, і чим далі минав час, тим більш нетерплячим він ставав. Лежачи на своїй постелі в свої безсонні ночі, він