Джо Аберкромбі - На лезі клинка

і розітнув руків'я на дві половини, залишивши Каменелома з обламаною палкою у ручиськах. Він відкинув її, зважив булаву і кинувся у ще навальніший наступ, розмахуючи нею з лютими викриками.

Ось булава летить зверху, і меч Кривавої Дев'ятки поцілив у неї просто під шпичастою кулею, вирвавши зброю з його ручиська. Вона перекрутилась у повітрі і гримнулася в кутку, але Каменелом продовжив наступ, розкинувши свої ручища. Тепер мечем уже було ніде розмахнутись. Каменелом усміхнувся, коли його здоровенні руки зімкнулися навколо Кривавої Дев'ятки, міцно стискаючи його і не даючи вирватися.

— Попався! — вигукнув він, стискаючи його у міцних обіймах.

Непоправна помилка. Краще обійняти палаючий вогонь.

Хрясь!

Чоло Кривавої Дев'ятки тріснуло його в зуби. Він відчув, як обійми Каменелома ледь-ледь ослабли, і завертів плечима, щоб було більше місця — вертівся і вертівся, наче кріт в норі. Він закинув свою голову назад, наскільки міг. Так атакує баран. Другий удар головою розбив плаский ніс Каменелома. Той застогнав, і його дужі руки ще більше ослабли. Третій удар розтрощив йому вилицю. Руки розімкнулись. Четвертий зламав його масивну щелепу. Тепер уже Кривава Дев'ятка тримав Каменелома, всміхаючись і дубасячи лобом у його понівечене лице. Так дятел вистукує — тук, тук, тук. П'ять. Шість. Сім. Вісім. Хрускіт лицьових кісток відбивав приємний ритм. На дев'ятому ударі він відпустив Каменелома. Той обм'як і повалився на підлогу, а з його понівеченого обличчя бризнула кров.

— Як тобі, га? — засміявся Кривава Дев'ятка, витираючи кров з очей і кілька разів копаючи нерухоме тіло Каменелома. — Кімната закрутилася навколо нього, загойдалася, а сміх розходився луною. — Як тобі... блядь... — Він спіткнувся, закліпав очима, сонний, наче тліюче багаття. — Ні... зарано... — Він упав на коліна. Зарано. Ще є робота, завжди є робота. — Зарано, — гаркнув він, але його час збіг...

...Лоґен закричав. Він упав. Все тіло палало. Ноги, плечі, голова. Він стогнав, доки не захлинувся кров'ю, потім закашлявся, зойкнув і перевернувся, чіпляючись пальцями у підлогу. Світ перетворився на розмиту пляму. Постогнуючи, він відхаркував і спльовував кров.

Його рот затисла рука.

— Кінчай із тим довбаним пхиканням, біляче! Зараз же, ти мене чуєш? — прошипів йому на вухо нетерплячий голос. Дивний, різкий голос. — Перестань пхикати або я тебе тут покину, зрозумів? У тебе один шанс!

Рот відпустили. З-за його зціплених зубів вирвався тонкий і жалібний, але не надто гучний стогін.

Зап'ястя Лоґена обхопили пальці і потягли його руку догори. Він зойкнув, коли його плече витягнулось, а тоді його підтягнули на щось тверде. Тортури.

— Вставай, виродку, я тебе не понесу! Вставай, ну ж бо! Один шанс, затямив?

Його поволі підняли, він намагався відштовхуватися ногами. У горлі хрипіло і клекотало, але йому вдавалось. Крок лівою, крок правою. Все просто. Його коліно підкосилося, і біль пронизав ногу. Він знову закричав і повалився ниць на підлогу. Краще не рухатись. Його очі заплющились.

Щось різко ляснуло його по обличчю раз, тоді другий. Він застогнав. Щось підхопило його під пахви, почало тягнути.

— Вставай, біляче! Вставай або я тебе покину! Один шанс, чуєш?

Вдих, видих. Крок лівою, крок правою.

Лонґфут метушився і тривожився. Спочатку він стукав пальцями по підлокітнику, потім рахував на них, хитав головою і стогнав щось про припливи. Джезаль не видавав ні звуку, марно сподіваючись, що двоє дикунів потонули у рові, а відтак всю цю авантюру зрештою скасують. Залишиться ще купа часу, щоб дістатись до Енґлії. Можливо, не все втрачено...

Він почув, як двері в нього за спиною відчинилися, і мрії розбились об реальність. Його знову охопила печаль, яка за мить, коли він згодом обернувся, змінилася жахом здивування.

В дверях стояли дві постаті у пошматованому одязі, вкриті кров'ю і брудом. Вони скидалися на справжніх демонів, що вийшли з воріт пекла. Гуркиня лаялася, заходячи у кімнату. Одна рука Дев'ятипалого лежала на її плечах, а інша безживно теліпалась. З його пальців крапала кров, голова похилилася.

Вони прокульгали кілька кроків, а тоді нога північанина зачепилася за ніжку стільця, і вони обоє повалилися на підлогу. Жінка щось гаркнула і скинула із себе обм'яклу руку північанина, відштовхнула його і зіп'ялася на ноги. Дев'ятипалий поволі перекотився, стогнучи, і з глибокого порізу на його плечі на килим засочилася кров. Всередині рана була червона, наче свіжина у м'ясній крамниці. Джезаль зглитнув слину, водночас нажаханий і зачарований.

— Боже милий!

— Вона напала на нас.

— Що?

— Хто напав?

З-за дверей обережно висунулась жінка — рудоволоса, вся у чорному і в масці. Практик, підказував шокований мозок Джезаля, але він не міг зрозуміти, чому вона була така потовчена і чому кульгає. Вслід за нею з'явився ще один — чоловік, озброєний важким мечем.

— Ви йдете з нами, — сказала жінка.

— Ага, зараз! — Малджин плюнула жінці у лице. Джезаль вражено побачив, що вона дістала звідкись ніж, і ніж був увесь у крові. У неї не повинно бути зброї! Принаймні не тут!

Він нарешті усвідомив, що в нього є шпага. Ну, звісно ж. Він намацав ефес й оголив клинок з непевним наміром затопити гуркській чортиці по тім'ю тупим кінцем, перш ніж вона накоїть ще якогось лиха. Якщо вона була потрібна Інквізиції, то можуть забирати її геть з усім потрухом, як і всіх решта. На жаль, практики його не зрозуміли.

— Кинь зброю, — прошипіла руда жінка, свердлячи його вузькими очима.

— Нізащо! — відрізав Джезаль, глибоко обурений тим, що вона могла подумати, начебто він на боці цих злочинців.

— Е-е... — протягнув Кей.

— А-а-ах! — застогнав Дев'ятипалий, схопившись за закривавлений килим, і потягнув його на себе, перегородивши кімнату столом.

Повз руду жінку з-за дверей прокрався третій практик. В руці у рукавиці він стискав важку булаву. Неприємна зброя. Джезаль одразу уявив, що станеться, коли вона зіткнеться з його головою. Він несміло торгав ефес своєї шпаги — йому дуже бракувало вказівок до дії.

— Ви йдете з нами, — повторила жінка, поки її двоє товаришів помалу сунули кімнатою.

— О Боже, — промимрив Лонґфут, ховаючись за стіл.

Раптом двері ванної бахнули об стіну. Там стояв голісінький Баяз, з якого скрапувала мильна вода. Він спершу повільно поглянув на скривлену Ферро з ножем у руці, потім на Лонґфута, який ховався за столом, на Джезаля, котрий саме витягнув шпагу, на Кея, який просто стояв стовпом,