Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

Мабуть, це була найжахливіша поїздка за все життя Ніка. Йому здавалося, що всі три години він був усередині величезної пральної машинки, яка намагалася вичавити з нього все. Зупинилися тільки один раз, для того щоб Атавхаї перевірив магічний слід мага. Добре було те, що маг все ще залишався в селі, і тепер вони вже напевно знали, в якому з трьох. Але було й погане. Тепер таємничий маг знав, що його викрили та переслідують. Залишалося сподіватися, що за годину, яку мали витратити на дорогу, він не зможе втекти далеко або позбавитися від магічного сліду, який вів до нього.

Колеса воза ще гребли пісок перед таверною, а Атавхаї, Нік, Ластерк і офіцери вже забігали всередину. Перші кілька моментів відвідувачі, які сиділи за столами, навіть не зрозуміли, що відбувається. Потім почався хаос. Крики жаху від виду демона, хтось намагався залізти під стіл, хтось витягав меч з піхов, хтось просто від переляку знепритомнів. Ситуація могла вийти з-під контролю. Ластерк перший зрозумів, що треба щось робити.

— Всім сісти і залишатися на місцях! — закричав він. — Я командер Ластерк. Це наказ! Нікому не рухатися! Мечі сховати!

Більшість відреагували на наказ. Тільки кілька розпалених вином спробували обуритися. Реакція бійців Ластерка була миттєвою. Удари руків’ям меча в голову швидко заспокоїли незадоволених. Атавхаї і Нік уважно оглядали відвідувачів, намагаючись знайти незнайомого мага за тими описами, що їх дав господар заїжджого двору в першому селі. Нікого, хто б міг підійти, не було. Атавхаї підскочив до стійки та витягнув з-за неї переляканого господаря.

— Маг, чоловік середніх років і з ним молода дівчина. Де вони?

— М-м-м-м… Маг… не знаю, — заїкаючись, видавив із себе господар. — Чоловік з дівчиною були. Збиралися ночувати, але годину тому спішно виїхали.

— Куди? Вони коней або візок замовляли?

— Я не знаю. Вони дуже поспішали.

Демон зрозумів, що у господаря більше нічого дізнатися не вдасться. Маг втік, коли відчув магічне стеження. Весел їх попереджав про це. Атавхаї закрив очі і почав шепотіти заклинання магічного пошуку. Ховатися вже не було сенсу.

— Що в тому напрямку? — демон ткнув кігтем у бік стіни.

— Кухня, — простогнав господар.

— Ідіот! За будинком! Що в тому напрямку? Десь пару кілометрів.

— Та нічого. Лісок невеликий. А за ним кладовище.

— Чомусь я анітрохи не здивований, — підбив підсумок їх раптового вторгнення в таверну демон. — Де ж ще бути Некроманту? Ніку, Ластерку, пішли. Судячи з усього, нам вже приготували «приємну» зустріч.

Все так і сталося. За огорожею кладовища, біля воріт, їх уже чекала весела юрба мерців. На перший погляд, тушок п’ятнадцять. Кілька з них були озброєні іржавими мечами, мабуть, їх з ними й ховали, а решта носилися з палицями і кийками. Ластерк і його бійці з подивом та німим запитанням дивилися на Атавхаї, але страху в їх очах не було зовсім.

— Бийтеся з ними, як із звичайними воїнами, але пам’ятайте, що навіть без голови вони можуть завдати удару, тому намагайтеся якомога сильніше порубати мерця. Це прості селяни в минулому житті, тому вам, умілим бійцям, вони не рівня, — заспокоїв усіх Атавхаї, — Ніку, тобі краще використовувати прості вогняні кулі. Вони і відкидають мерців, і спалюють. Але постарайся всю силу відразу не витрачати, хтозна які сюрпризи нам приготував цей маг. Ти один у нас з можливістю застосування магії. Мені мої вміння тут зовсім не знадобляться. Немає часу будувати пентаграми і заспокоювати всю цю нечисть. Тільки сила. Пішли.

Демон видав моторошний рик і струснув руками. З пальців рук вилізли великі кігті. «Ну, чисто як Росомаха з фільму», — тільки й встиг подумати Нік, як Атавхаї і бійці, відкривши ворота, кинулися на юрбу мерців.

Помах величезних червоних рук — і два мерці розсипалися. Велетню можна було навіть не випускати кігті, сила була така, що й від каменю залишився б тільки пил. Його почин підхопив Ластерк та його бійці. Задзвеніли мечі, вдаряючись об палиці і кістки. Офіцери дійсно були майстрами своєї справи, мечі виблискували в світлі сонця, що вже заходило, розриваючи кістки, зв’язки, черепи скелетів, піднятих чорною силою Некроманта з землі. Нік був поки єдиним, хто не брав участь у бою. Все відбувалося на п’ятачку перед воротами, і він боявся зачепити когось із своїх. Один раз він тільки застосував магічну кулю, добивши половину мерця, що повз по землі і хотів дотягнутися мечем до Ластерка. Не минуло й п’яти хвилин, як все стихло. Навколо бійців валялися порубані або розірвання купи кісток. Тільки Атавхаї, розпалений сутичкою, величезною своєю ногою дочавлював залишки, що де-не-де ворушилися.

— Всі цілі? — запитав демон, закінчивши добивати ворогів.

— Начебто так, — відповів Ластерк, оглянувши своїх бійців і Ніка.

— Щось занадто просто, — видихнув демон. Він прошепотів заклинання пошуку та вп’явся закритими очима в невидиму фігуру попереду. — Він там! Прямо перед нами! Чекає. Ну що ж, не будемо змушувати «дорогого гостя» чекати. Пішли, але тільки обережно. Думаю, що він підготував ще пастки.

Вони почали повільно, крок за кроком, рухатися вперед по доріжці. Попереду йшов Атавхаї, як рухома стіна, прикриваючи всіх інших. Нік замикав невеликий загін. Він зрозумів, що користі від нього в ближньому бою ніякої, через можливість поранити або зачепити когось своїми заклинаннями. Вийшли на розвилку. Від невеликої галявини розходилися стежки на всі боки, а огляд закривали кам’яні плити могил. «Гарне місце для засідки», — подумав Нік і почав озиратися по сторонах. Поки все було спокійно. Всі зупинилися віддихатися й перевести дух. Напруга не давала розслабитися. Небезпеки не було і Атавхаї подав знак рухатися далі. І в цей же момент над кладовищем пролунав моторошний сміх. Всі, крім демона,