Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

здригнулися та ще уважніше почали вдивлятися в тунелі стежок, що розбігалися на всі боки. Сміх був сигналом до початку атаки. Одночасно з різних сторін на них полізли нові мерці. Їх було значно більше, ніж першого разу. Але тільки деякі з них були озброєні палицями, інші просто створювали натовп, що давив і знищував. Всі приготувалися до нової сутички. Навіть Ніку цього разу знайшлася робота. Через те, що він йшов останнім, на його долю випав обов’язок справлятися з мерцями, які з’явилися у них за спиною на стежці, по якій вони пройшли. Ніхто йому не заважав, і він почав раніше інших, закидаючи скелети, що наближалися, вогняними кулями. Через відсутність будь-якої зброї він волів спалювати нападників на значній відстані, щоб не дати їм наблизитися.

Голова все ніяк не могла зрозуміти, що це був справжній бій. Вогняні кулі легко народжувалися і летіли, спалюючи одного мерця за іншим. Він не відчував ні жалю, ні хвилювання, ніби стріляв у намальовані мішені десь в тирі. Перед ним були скелети. Він навіть встиг подумати, чи зміг би він так само легко відправити вогняну смерть живій людині. Йому ніколи раніше не доводилося вбивати. Хоч він і любив вправлятися стріляниною, особливо зі снайперських гвинтівок. Він і не помітив, як знищив усіх мерців, які наступали з його боку, лише шум бою за спиною, що тільки посилювався, повернув його до реальності. Нік озирнувся, щоб подивитися, як справи у інших. Ситуація була не настільки райдужною, як у нього. Атавхаї махав своїми величезними ручищами, як молотами, розкидаючи залишки мерців на всі боки. Ластерк ще з одним офіцером успішно відбивалися, стримуючи наступ з лівої доріжки. А ось трьом іншим бійцям було зовсім погано. Їм припало прикривати відразу два проходи, і вони вже ледве стримували ходячий натовп кісток. Один з них лежав за спинами товаришів з перебитими ногами та вже нічим їм допомогти не міг. Нік зрозумів, що треба поспішати туди.

На одній дорозі мерців було менше, і у офіцера більш-менш виходило відбиватися та стримувати їх. На іншій наступало не менше півтора десятка, й ситуація здавалася безнадійною. Офіцер був вже кілька разів поранений і насилу утримував позицію. Тільки те, що стежка була вузькою і мерці могли підбиратися лише по двоє, та й то сильно заважаючи один одному, давало йому ще можливість битися. Нік підбіг до нього і розгублено подивився на свої порожні долоні. У нього, як і раніше, не було зброї, та й, по правді кажучи, він зовсім не вмів користуватися мечем. Озирнувшись навкруги, він зауважив невелику лаву, що стояла на доріжці.

Піднявши її, він кинув в мерців, що наступали, чим створив невелику купу із рухливих кісток, по якій вже лізли наступні нападники.

— Відійди. Стань у мене за спиною, — сказав Нік офіцерові. Той подивився на неозброєного мага і простягнув меч, та коли Нік відмовився, здивувався, але виконав прохання.

На диво, миттєво думки стали ясними, конкретними і ефективними. Згадалися потрібні слова заклинання повітряного потоку, якому його навчила Ліна на першому для нього випробуванні на види магії. Губи автоматично виголосили їх, а руки виконали потрібні рухи. Народився жахливий повітряний таран, який помчав назустріч колоні мерців. Страшенна сила розірвала й розкидала десятки скелетів, повністю очистивши доріжку від нападників, та ще поваливши кілька могильних плит і пам’ятників, перш ніж вичерпатися. Як і першого разу, Ніка з силою відкинуло назад, і він впав, боляче вдарившись спиною.

Встати він не міг, але повернувши голову, подивився, що відбувалося на другий доріжці. Офіцер, якого він замінив, не стояв без діла, а успішно допомагав своєму бойовому товаришеві добивати мерців, що залишилися. У решти ситуація була подібна. Очевидно, мерці закінчилися у Некроманта, бо Ластерк з помічником розправлялися з останніми, що вижили, а Атавхаї по коліна в кістках знову танцював свій божевільний танець переможця, давлячи ногами рештки, що рухалися. Через пару хвилин свист мечів та хрусткий танець припинилися і настала дзвінка тиша. Було чутно тільки часте дихання захеканих бійців.

— Ти як, магу? — запитав офіцер, допомагаючи Ніку піднятися. — Вчасно ти допоміг. Я вже з життям прощався. Дякую тобі.

— Нормально. Спина болить, — відповів Нік, розтираючи спину, що сильно боліла.

— Гарно ти вклав мертвяків. Перший раз бачу таке правильне застосування магії. А то все дурниці якісь виробляють теперішні маги.

— Ніку, ти як? — запитав демон, що підійшов до них.

— Я майже в порядку. Сил витратив, звичайно, чимало. Ось з офіцерами проблема.

Дійсно, дісталося всім їм куди більше, ніж магам. Один лежав з перебитими ногами, ще один був поранений та й Ластерку дісталося. Одна рука висіла батогом, а з розбитої рани на голові текла кров. Двоє, що залишилися, хоча і отримали неабияку кількість ударів та подряпин, але були готові боротися.

— Нам треба йти за Некромантом, — сказав Атавхаї, оглянувши їх невеликий загін. — Я думаю, що поранені залишаться тут. А ми з рештою підемо далі.

— Я піду з тобою, — категорично заявив Ластерк.

— І я теж, — сказав поранений. Третій, з перебитими ногами, промовчав, але було видно, що і він був готовий повзти далі, щоб не підвести товаришів.

— Та як ви підете? Його одного залишати тут не можна. Навколо ще можуть бути мерці. А нам треба швидше йти, щоб Некромант не встиг ще щось придумати.

— Ми підемо з вами, — не заспокоїлися бійці.

— Та біс з вами, — зло кинув демон. — Тільки товариша вам доведеться нести на собі. І не відставайте. Тут трохи залишилося. Я відчуваю, що він поруч.

Загін почав рух далі. Попереду, як криголам, йшов Атавхаї, розсовуючи собою купи решток від мерців. Останніми йшли два офіцери, які несли на собі пораненого товариша. Йшли дуже повільно, щоб не потрапити в якусь із пасток.