Джек Лондон - Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

— І це, звісно, Пола, — сказала Лоті.

— Ну, а хто ж бо ще? Хіба з вас, дівчисьок, хоч одна вміє як слід вальсувати? Де б ви й навчились!

Лоті ображено мотнула гарною голівкою, і він поправився:

— Ну, ви ще, може, й устигли трохи навчитись, поки не пішла мода на новітні танці. Ось я умовлю Івена й Полу, а ви підете зі мною, і я закладаюся, що більше пар не буде.

Посеред вальсу Дік раптом зупинився іі сказав:

— Хай танцюють самі. На них варт подивитись.

Аж сяючи від захвату, він стояв і дививися, як його дружина з Греймом докінчують вальса, а сам відчував, що Лоті нишком поглядає скоса на нього, і підозри її розвіюються.

Потім танцювати пішли всі. Вечір був дуже теплий, і відчинили великі двері на подвір’я. То одна пара, то друга, танцюючи, вислизала в ті двері, на довгу галерею, зилиту місячним сяйвом, і помалу там опинилися всі.

— Який він хлопчисько! — сказала Пола Греймові. Вони саме слухали, як Дік розводиться перед гостями про надзвичайні якості свого нового фотоапарата. — Ви чули, як за столом Аарон нападав на нього за самовпевненість, а Теренс її пояснював. З ним ще зроду не ставалось нічого страшного. Він ніколи не зазнавав поразки, і його впевненості ніщо не могло похитнути. Як сказав Теренс, її завжди підтверджувало діло. Він же знає, знає, і все ж такий певний за себе й за мене…

Грейма запросила танцювати міс Максвел, і Пола зосталася сама зі своїми думками. Виходить, Дік не дуже й страждає. Що ж, цього слід було сподіватись. Він розважна людина, філософ. Він сприйме втрату дружини так само спокійно, як сприйняв би втрату Горянина, як уже сприйняв смерть Брекстона й затоплення копалень Урожайного. Пола всміхнулась сама до себе: тяжко їй боротися зі своїм коханням до Грейма, маючи такого чоловіка-філософа, що навіть руки не підніме, аби її підтримати, їй знов подумалося, що Грейм зачарував її, зокрема, своєю здатністю захоплюватись: у ньому більше людського, і в неї з ним більше спільного. А Дік навіть у ті щасливі дні, коли вони вперше зустрілись у Парижі, не полонив її так. З нього, звичайно, теж був чудовий коханець, красномовний, щедрий на ласкаві слова, на любовні пісеньки, що так її тішили; а все ж то було не те, що вона почувала тепер до Грейма і що Грейм, напевне, почував до неї. Та й, крім того, вона ж тоді була ще зовсім молода, нічого не знала про кохання й про чоловіків, коли Дік так навально заволодів нею.

З тими думками її почуття до Діка чимраз холоднішали, і вона вже не стримувала поривання свого серця до Грейма. Веселий гурт гостей, збудження, Греймова близькість і ніжні доторки його рук під час танцю, тепло літнього вечора, місячне сяйво й пахощі нічних квітів — усе розпалювало в ній жагу, і їй аж нетерпілося протанцювати з Греймом ще хоч один танець.

— Це німецький винахід, — пояснював тим часом Дік. — Магнію не потрібно. Півхвилини експозиції при звичайному електричному світлі цілком вистачає. А найзручніше те, що знімок відразу можна проявити, як звичайну копію-синьку. Шкода тільки, що виходить один-єдиний позитив, і його вже не розмножиш.

— Чого ж! Як вийде вдало, можна сфотографувати знімок звичайним апаратом та й друкувати з негатива, — додала Ернестіна.

Вона знала, що в тому «фотоапараті» сховано довжелезного, двадцятифутового гумового удава на пружині, звитого кільцями, і коли здушити балончика, той удав вискакує, як чортик з коробочки у відомій іграшці. І ще дехто, знавши таємницю, умовляв Діка сфотографувати все товариство.

Він пішов по апарат до кабінету, але затримався там довше, ніж гадав, бо на його столі Бонбрайт залишив кілька нових телеграм про мексіканські справи і на них треба було негайно дати відповідь. З «фотоапаратом» у руках він рушив до вітальні навпростець, через подвір’я. Пари танцюристів уже помалу верталися з галереї до зали; Дік став, зіпершись на колону, й дивився, як вони минають його. Останні були Пола з Івеном. Вони пропливли так близько від нього, що він міг би дістати їх рукою, але не помітили його, хоч місяць світив просто на нього. Вони бачили тільке одне одного.

Пара, що кружляла поперед них, була вже в залі, коли музика стихла. Грейм і Пола спинилися, він подав їй руку, щоб завести до зали, та вона в раптовому пориві пригорнулась до нього. По-чоловічому обережний, вік якусь мить трохи опинався, та Пола обняла його однією рукою за шию й нахилила до себе, щоб він її поцілував. То був несподіваний, короткий спалах пристрасті. За мить вона взяла його під руку, і обоє рушили до зали. Полин сміх дзвенів весело, цілком природно.

Дік, обхопивши руками колону, посунувся вниз, на кам’яні плити. Йому враз забило дух — неначе серце в грудях підкотилось аж під горлянку й душило його. Він хапав ротом повітря, а прокляте серце підпирало вище й вище, не давало дихати, аж урешті йому уявилось, наче він стискає його зубами й силкується загнати назад, проковтнути разом з живлющим повітрям. Потім йому стало холодно, і він відчув, що весь мокрий від поту.

— Чи то чувано, щоб хто з Форестів хворів на серце? — прошепотів він, ще сидячи долі й спираючись на колону сипною, і втер хусточкою обличчя. Рука його трусилась, і всередині все наче тремтіло, аж нудило трохи.

Це ж не Грейм поцілував Полу, думав він. Скорше вона його поцілувала. Це кохання, це пристрасть… Він бачив усе на власні очі; те видиво знов постало перед ним, і знов йому перехопило віддих. Надлюдським зусиллям волі Дік опанував себе й звівся на ноги.

— Далебі, я його в зубах держав, кляте, — прошепотів він. — У зубах.

Тоді кружним шляхом, назад через подвір’я й коридорами, вернувся до залитої світлом зали з апаратом у руках, намагаючись здаватися веселим, але й гадки не маючи, яка зустріч його чекає.

— Ви що, привида побачили? — перша спитала Лут.

— Що з вами? Вам недобре? — загомоніли й інші.

— А в чому річ? — здивувався він.

— У вас таке обличчя… Ви на себе не схожий! — сказала Ернестіна. — Щось скоїлося. Кажіть — що?

Шукаючи в голові, як відповісти, Дік помітив, що Лоті Мейсон хутко скинула очима на Грейма й Полу і що Ернестіна, спостерігшії той погляд, теж зиркнула на них.

— Дуже прикра новина, — збрехав він. —