Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

напевно мусили бути М. Костомаров, М. Гулак, П. Куліш і В. Білозерський), — а вже ця езотерична група, своєрідна «внутрішня партія», провадила «відкритішу», екзотеричну діяльність серед ширшого грона симпатиків. Прецікаві доноси III відділенню отця А. Малова, приставленого в Петропавлівській фортеці духовником до М. Гулака, з певністю засвідчують наявність якраз такої структури. «Когда я начал говорить ему, — рапортує Малов про свого підопічного, — чтобы он открыл правительству полную и чистую истину всего того, о чем его спрашивают, он с тихостью отвечал мне: «Нет, отец мой, сего сделать я не могу. <…> На сохранение сей тайны я дал клятвенное слово, которого никогда и ни за что не нарушу» (Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / АН УРСР. Археограф. Комісія та ін. — К.: Наук, думка, 1990. — Т. 1. — С. 134). Попри всі психічні атаки «духовника», цинізм яких не перестає вражати навіть сьогодні (див.: Там само. — С. 135—137), 25-літній М. Гулак до кінця дотримав на слідстві «даної Богу обітниці мовчати», — слід розуміти, так само, як і решта «посвячених». Проблема в тому, що «справа кирило-мефодіївців» у нашій культурі була фактично підмінена й витіснена зі свідомости «справою Шевченка», тоді як насправді це були  р і з н і  с п р а в и  і, відповідно, різні й вироки: Шевченка тільки заарештовано за підозрою в причетності до «таємного товариства», суджено ж уже за зовсім іншим «складом злочину» — за образу у творах монаршого маєстату. Саме Кирило-Мефодіївське братство слід розглядати головним вузловим пунктом в історії повернення української аристократії до «своєї національности» — процес, у якому Шевченко зіграв роль надпотужного каталізатора, але поза яким не відбулося б і самого Шевченка.

378

Walicki, Andrzej. The Controversy Over Capitalism: Studies in the Social Philosophy of the Russian Populism. —Notre Dame, Indiana: Univ. of Notre Dame Press, 1989. Це розширена авторська англомовна версія ранішої студії, писаної по-польськи. Для сучасної України вона просто-таки пекуче актуальна, і доводиться гірко пошкодувати, що знайомство українського читача з А. Валіцьким досі обходилося без перекладу «Соціальної філософії російського народництва», яку я, зрозуміло, не маю змоги тут зреферувати з усією належною вичерпністю.

379

Клочек Г. Проблема Григорія Грабовича: момент істини // Дзеркало тижня. — № 42. — 01—07.11.2003. Клочекове власне розуміння «народництва як явища» являє собою взірцеву радянську комбінацію повного незнайомства з предметом, з одного боку, і так званої «теорії конспірації», з другого, за вкрай нехитрою схемою: позаяк «добре відомо (цікаво, кому? — О. З.), що вітчизняна література, починаючи від „Слова о полку Ігоревім“, позначена особливою відповідальністю за долю народу» (слід розуміти, ті літератури, які починалися від „Беовульфа“ й „Пісні про Сіда“, такої відповідальности чомусь не виявили), то всякі спроби поборювання в критиці «того, що можна було б назвати „народницьким началом“» (автор, видно, так собі в простоті душевній і уявляє це «начало» — як започатковану ще «Словом о полку…» «особливу відповідальність за долю народу»), належить викривати, «як підступний і цинічний стратегічний задум» (хоча носія «задуму» прямо не названо, з тексту й так зрозуміло, що ним продовжує залишатися лютий ворог радянського, чи пак тепер уже українського народу, — американський імперіалізм). Стаття Г Клочека дуже добре ілюструє непорушність тих фундаментальних російських народницьких ідеологем, які проаналізував А. Валіцький: 1) страх «вестернізації»; 2) наполягання на «особливості російського шляху»; 3) войовничий антиінтелектуалізм, — і які досі не стали в нашій культурі предметом скільки-небудь серйозної рефлексії, а відтак продовжують тиражуватися вже на рівні магічних заклинань і при потребі можуть із легкістю реанімуватися для маніпуляцій масовою свідомістю.

380

Walicki, A. The Controversy Over Capitalism: Studies in the Social Philosophy of the Russian Populism. — P. 9.

381

Ibid. — P. 26.

382

Ibid. — P. 82.

383

І не тільки в теорії: дозволю собі нагадати, зокрема, що не хто, як радикальний народник П. Ткачов, у редагованому ним журналі «Набат», першим у Росії обґрунтував потребу соціалістичної революції і встановлення тоталітарної держави на чолі з революційною партією, яка своїм авторитетом заступила б російському народові царя (!). Тепер ця програма вважається більшовицькою, хоча насправді більшовики тільки реалізували на практиці ідеї російських народників.

384

Шерех Ю. Зустрічі з Заходом // Пороги і запоріжжя. — Т. 1. — С. 420.

385

Див.: Михайловский Н. К. Десница и шуйца Льва Толстого // Михайловский Н. К. Литературно-критические статьи. — Москва: Гос. изд-во худож. лит-ры, 1957. — С. 156—158. Пор. з радянської прози 1950-х: «А советский человек от ихнего далеко ушел. Он, почитай, к самой вершине подходит, а тот еще у подножия топчется» (Цит. за: Синявский А. Что такое социалистический реализм // Цена метафоры, или Преступление и наказание Синявского и Даниэля. — Москва: Книга, 1989. — С. 440).

386

Знаменна деталь: есей Ю. Шереха-Шевельова «Зустрічі з Заходом» (де російський «народницький комплекс» радянської культури аналізується на прикладі збірки А. Малишка «За синім морем») передруковано в харківському тритомнику «Пороги і запоріжжя», а от статтю «Здобутки і втрати української літератури (3 приводу роману О. Гончара „Таврія“)» — ні, і ширшому читачеві вона досі лишається малоприступною (див.: Шерех Ю. Друга черга. Література. Театр. Ідеології. — Б. м.: Сучасність, 1978. — С. 168—179). Очевидно, що упорядникам тритомника в цьому випадку залежало не на концепції, а тільки й виключно на персоналіях: що можна «про Малишка», того не можна «про Гончара», якому з ряду причин припала в пострадянському культурному пантеоні роль «священної корови», — чим, як уже зазначалося, блокується ревізія цілої нашої радянської спадщини, у якій О. Гончар був безумовно ключовою постаттю.

387

Докладніше про це див.: Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760—1830. — К.: Основи, 1996. — С. 208—241.

388

Про Шевченків «коперниківський переворот» в українській політичній історії, наслідком якого стала трансформація малоросійського дворянства в українську інтеліґенцію, я вже писала в «Шевченковому міфі України», див. розділ «Шевченків міф як духовний розкол: Україна versus імперія» (3-є вид. — С. 41—82). Повчально прислухатися тут і до «голосу колонізатора», як найбільш зацікавленої сторони. Перевидане в Росії й поважно прийняте там на правах наукового джерела «Происхождение украинского сепаратизма» Н. Ульянова є, звичайно, твором ніяк не науки, а, у кращому разі, політичної публіцистики (до десятка фактичних помилок на сторінку ніяка «наука» не витримає, не кажучи вже про чисто орвелівську тенденційність у висвітленні тих фактів, що зостались неперекручені): видно, що пером автора водив не дослідницький інтерес, а насамперед палка ненависть до свого предмета — «украинского сепаратизма» (sic! — навіть не «национализма»!). Але ненависть також на свій лад може робити людину зрячою, і в своїх оцінках Н. Ульянов не раз виявляється проникливішим