Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

поставлених, як на ярмарку. В центрі височить величезна восьмистулкова юрта, навколо якої, двері в двері, стоять чотири шестистулкові. Неподалік розкидано кілька великих білих юрт, оточених малими юртами, отау[Отау —юрти, де живуть молодші члени сім’ї, наприклад, молодожони.], що тісно притиснулися одна до одної.

Найбільшу увагу привертає споруда з п’яти величезних юрт. Коли скотарі, що приїхали на жайляу, зазирнули всередину восьмистулкової юрти, вони зацмокали з подиву і захоплення. Та й було з чого дивуватися! Навіть для повітового начальника не ставили ніколи такої величної юрти, так розкішно опорядженої. Які тут дорогі килими, покривала, гаптовані кошми, різнобарвні запони, завіски!

Так, сумлінно попрацювали баї, щоб вшанувати царських чиновників, які приїздять на жайляу для проведення перепису.

Цю хитромудру юрту, гідну того, щоб правити за «ханську ставку», поставлено для найпочеснішого гостя, начальника перепису, за вказівкою Уразбая — глави впливового і великого роду Есполат, який налічує чотириста родин. Син Уразбая, волосний управитель Єлеу, вважав за потрібне виявити особливу увагу цьому неабиякому чиновникові-казаху і порадив батькові примістити його у «ханській ставці», разом з молодим слугою, секретарем і охороною.

В двадцяти суміжних юртах уже жили його помічники-реєстратори, росіяни та казахи, що приїхали проводити перепис. Були серед них також перекладач окружного суду Сарманов і перекладач Державного банку, виходець з Тобикти, Даніяр. Крім них, на жайляу прибуло десятків зо два молодих перекладачів,— найстаршому з них було не більше двадцяти років,— які вчилися в місті і вирішили за літні канікули заробити якусь копійку. Сите життя на жайляу особливо приваблювало їх. Закінчивши свою досить легку роботу, вони сідали на прудких коней і мчали галопом наввипередки, а вечорами, порушуючи тишу в ближніх аулах, залицялися до степових красунь. Інколи їм вдавалося спокусити начальство полюванням, і тоді, взявши з собою гончаків, вони видиралися на хребет Кексенгіра полювати на зайців.

Від цих перекладачів, а також від казахів-реєстраторів і пішла чутка про головного начальника санаку, молодого, надзвичайно розумного і вченого казаха Азимхана, приїзду якого чекали з дня на день. З особливою увагою прислухався до розмов приїжджих про головного начальника Уразбай.

Пригощаючись тепер в Уразбаєвій юрті недавно заколотим лошам, чиновники розповідали, що перепис не переїжджатиме до інших волостей Тобикти, а залишиться, як постійна канцелярія, на одному місці. Що ж до головного начальника, Азимхана, то вчився він у Петербурзі, жив серед петербурзьких і московських князів, знайомий з найзнатнішими російськими дворянами, які близько стоять до білого царя. Та що там казати: він на власні очі бачив вісьмох міністрів! Син генерал-губернатора вчився разом з ним! Сини мільйонерів — особисті його друзі!..

— Як же син казаха домігся такої слави? — недовірливо спитав Уразбай.

— Дуже просто. Він онук Жабайхана, який управляв казахами Середнього Жузу!

Так ось чому Азимхан домігся такого високого становища! Це слід запам’ятати! До того ж він, виявляється, Уразбаїв родич — щоправда, досить далекий, проте родич… Перекладач Сарманов, який уже працював з Азимханом в одному з повітів, розповів, що той, виїхавши з Каркарали для проведення перепису на великих жайляу, почув від народу багато різних новин про Тобикти. З особливим інтересом слухав він розповіді про весняний наскок на кокенців, організований Уразбаєм.

— Минув час наскоків чи ні, я не знаю,— начебто сказав Азимхан,— але то була смілива затія. Тепер у Тобикти найсильніший і найвідважніший з казахів — Уразбай. Поїду до нього, щоб особисто його привітати.

Почувши таке, Уразбай звелів об’єднати для Азимхана в одне ціле всі ц’ять великих юрт, на зразок «ханської ставки», і разом із своїм сином Єлеу почав всіляко вихваляти його родовитість, високий чин, могутність.

— Такого іншого немає ні поміж казахських, ні поміж російських чиновників! Якщо порівняти з старим часом, то це хан і родом, і владою, прямий нащадок тих, кому б минулі віки корилися наші прадіди! Сам білий цар плескав його по плечу!

Так розпатякував Уразбай серед семипалатинських чиновників, сподіваючись, що вони донесуть його слово до вух казахського тюре.

— Нехай наш високий гість зупиниться в Кексенгірі,— переконував він чиновників,— він зможе провести тут санак чотирьох волостей Тобикти. Навіщо йому утруднювати себе зайвими переїздами? А ми його зустрінемо так, як ще нікого не зустрічали…

У зв’язку з приїздом Азимхана Уразбай не проминав нагоди очорнити перед тобиктинськими аксакалами і карасакалами свого недруга Абая.

— Азимхан — людина вчена, по розуму йому нема рівного поміж казахів! От намозолили мені вуха: «Абай учений!», «Абай багато знає!» А хто такий Абай, якщо порівняти його з тюре? Правильно кажуть: «Для темних людей і шахрай — мулла!»

Нарешті Азимхан прикотив із своїми помічниками на п’ятьох тройках з оглушливими мідними дзвіночками. Спочивши один день, він на другий ранок вирушив до аулу Уразбая, узявши з собою чиновників і перекладачів, у тому числі Сарманова і Даніяра, які хоч і були його ровесниками, проте поводилися з підкресленою рабською догідливістю.

— З дружбою їду до Уразбая! — сказав Азимхан своєму чиновницькому почтові.

І справді: дружба вже після перших одвідин зав’язалася велика. Вдень Азимхан ще примушував своїх чиновників працювати, зате щовечора разом з усім своїм почтом бенкетував або в юрті самого Уразбая, або в малому аулі його сина Єлеу.

Чиновники зажили на жайляу, наче в раю: щоденно з’їдали вони по лошаті і по кілька баранів. Прихильно приймаючи почесті від Уразбая, аксакалів і молодих аткамінерів, тюре безнастанно базікав про все, що йому будь-коли довелося побачити. Слухаючи Азимхана і бачачи, яку велику увагу приділяє йому Уразбай, волосні управителі та бії теж почали славословити його поміж своїх аткамінерів:

— Азимхан не просто високопоставлений царський чиновник, він нащадок хана, володаря Середнього Жузу. Йому на роду написано правити долею казахського народу, бути повелителем казахів!

Так говорив Уразбай і слова його розносилися серед родовитих баїв, біїв, волосних управителів, ватажків родів. Не минуло й тижня після приїзду тюре, а вже в усіх чотирьох волостях стало відомо, яка велика людина ощасливила Кексенгір своїм прибуттям.

Волосні управителі Азимбай, Самен, Жанатай, що прибули сюди з віддалених жайляу, запрошували до себе своїх однодумців — баїв з дальніх аулів,— обіцяючи познайомити їх з чиновником-казахом, справжнім тюре. Діставши від Азимбая таке запрошення, в Кексенгір прибув Шубар. Хоч зовні він був під той час у добрих взаєминах з Абаєм, але таїв проти нього злість. Він охоче зав’язував дружбу з Абаєвими ворогами і не приховував од них своєї неприязні до поета. На цьому грунті й заприятелював він з Азимбаєм, який став для нього ближчим за всю іншу рідню. Підтримуючи один одного, вони рік у рік злісно оббріхували Абая, викликали ненависть до нього.

Абай