Харукі Муракамі - Хроніка заводного птаха

комп’ютером і, кусаючи губи, думає. Невдовзі курсор забігав на екрані, підкорившись руху її пальців.

> Усе, що я хотіла передати тобі, написала у висланому листі. Хочу, щоб ти нарешті зрозумів: багато в чому я вже не та Куміко, яку ти знав. З різних причин люди змінюються і в деяких випадках, зазнавши такої метаморфози, стають ні до чого не придатними. От чому я не хочу зустрічатися з тобою. А також повертатися…

Курсор завмер і, мигаючи, шукав слів. П’ятнадцять секунд, двадцять… Я не відривав очей від нього. Чекав, коли на екрані з’являться нові слова. Зазнавши метаморфози, стати ні до чого не придатним?

> Якщо можеш, забудь мене якомога швидше. Якщо ми офіційно розлучимося, ти почнеш зовсім інше, нове життя. Так буде краще для нас обох. Де я зараз і що роблю? Усе це не має значення. Важливіше інше: ми обоє, хтозна-чому, тепер належимо різним світам. І вороття назад уже нема. Хочу, щоб ти зрозумів: мені нестерпно важко навіть так з тобою спілкуватися. Настільки, що ти не уявляєш.

Я кілька разів перечитав її слова. У них відчувалося не вагання, а, навпаки, майже болісна переконаність. Напевне, вона досі повторювала їх подумки не один раз. Та все одно якось треба розгойдати цю тверду стіну її переконаності. Хоч трошки. І я застукав по клавіатурі.

> Мені трохи важко зрозуміти твої слова. Вони якісь туманні. «Стати ні до чого не придатним». Що це означає конкретно? Не розумію, який зміст у цих словах. Помідори непридатні, парасолька непридатна… Це, звісно, я розумію. Помідори згнили, парасолька зламалася. А от твої слова… «Стати ні до чого не придатною…» Ніяк не можу собі уявити, що це таке. Ти писала в листі, що мала фізичну близькість ще з кимось, крім мене. Може, тому ти вважаєш, що «стала ні до чого не придатною»? Що й казати, це мене страшно шокувало. Але ж це не може зробити людину «ні до чого не придатною».

Настала тривала пауза. Я занепокоївся: куди пропала Куміко? Та незабаром на екрані знову з’явилися слова Куміко:

> Можливо, що так. Однак річ не лише в цьому…

Знову настала глибока мовчанка. Куміко обережно добирала слова, наче витягуючи їх із шухляди.

> Це лише один прояв. Щоб стати «ні до чого не придатною», потрібно більше часу. За мене вирішив наперед хтось сторонній, десь у темній кімнаті, без моєї участі. Однак коли ми одружилися, здавалось, відкрилися нові можливості. Я сподівалася, що швидко знайдеться вихід, через який я зможу вибратися назовні. Та, здається, це була тільки ілюзія. Все у світі позначене прикметами, а тому тоді я так хотіла відшукати нашого пропалого кота…

Я довго вдивлявся у ці слова на екрані, очікуючи появи напису «Повідомлення відправлено». Мій комп’ютер усе ще залишався в режимі «прийому». Отже, Куміко думала написати ще щось. Щоб стати «ні до чого не придатною», потрібно більше часу. Що, власне, вона хотіла цим сказати? Я прикипів очима до монітора, але переді мною наче постала невидима стіна. Нарешті з’явилися нові рядки:

> Я хочу, щоб ти уявив собі, якщо зможеш, що я повільно вмираю від невиліковної хвороби, коли розкладається тіло й обличчя. Звісно, це метафора. Насправді з моїм тілом та обличчям усе гаразд. Але ця метафора дуже близька до правди. Саме тому я не хочу показуватися тобі на очі. Звичайно, я не думаю, що така туманна метафора допоможе тобі зрозуміти становище, в якому я опинилася. Не думаю, що вона тебе переконає. Вибач, але більше зараз я нічого сказати не можу. Тобі доведеться задовольнитися лише цим.

Невиліковна хвороба.

Перевіривши, що комп’ютер перейшов у режим «передачі», я застукав по клавіатурі.

> Якщо тобі так хочеться, я приймаю твою метафору. Тільки я не можу зрозуміти одного. Навіть якщо ти справді «стала ні чого не придатною» і страждаєш «невиліковною хворобою», то чого мусила йти до Нобору Ватая? Чому не залишилася тут, зі мною? Хіба не заради цього ми одружилися?

Мовчанка. Здавалось, її гнітючий тягар можна відчути руками. Сплівши пальці, я поклав руки на стіл і глибоко вдихнув. На екрані з’явилася відповідь:

> Я зараз перебуваю тут тому, що для мене це найкраще місце, незалежно від того, подобається воно мені чи ні. Бо мушу тут перебувати. Я не маю права вередувати. Ми не можемо зустрітися, навіть якби я цього хотіла. А ти думаєш, що я не хотіла б тебе побачити?..

Куміко, здавалось, на мить затамувала подих, а потім її пальці забігали по клавіатурі.

> Так що, будь ласка, більше не муч мене цим. Якщо можеш щось для мене зробити, то це якомога швидше забути про моє існування. Викинути з пам’яті час, — який прожили разом, наче його й не було. Так буде найкраще для нас обох. Я впевнена.

Я відповів:

> Ти сказала, що хочеш, щоб я про все забув, залишив тебе в спокої. Та водночас звідкись у цьому світі ти звертаєшся до мене, просиш допомоги. Твій слабенький голос я виразно чую тихими ночами. Це, безперечно, твій голос. От що я думаю. Одна Куміко й справді намагається віддалитися від мене і, напевне, має для цього причини. А інша відчайдушно пробує до мене дістатися. Я в цьому твердо переконаний. І хоч би що ти мені казала, я не можу не вірити тій Куміко, яка просить у мене допомоги й хоче до мене наблизитися. Хоч би які були причини, я ніколи не зможу так просто тебе забути, викинути з пам’яті час, прожитий разом. Бо неможливо закреслити все, що було в моєму житті. Це все одно що закреслити самого себе. Щоб таке зробити, я мушу знати, які для цього є вагомі причини.

Знову настала пауза. Монітор допомагав мені гостро відчувати мовчання Куміко. Воно просочувалося з кутків екрана і, немов важкий дим, розпливалося по кімнаті. Я добре знав, як вона мовчить. За роки спільного життя я не раз відчув його на собі. Куміко сиділа, затамувавши подих і насупивши брови, зосереджено вдивлялася в екран. Я простягнув руку до чашки, ковтнув охололої кави. Потім, не випускаючи чашки з рук, так само, як Куміко, затамував подих і вп’явся в монітор. Гнітюча мовчанка міцно зв’язувала нас через стіну, що розділяла наші світи. Ми були потрібні одне одному понад усе на світі. Це точно.

> Я не знаю.

>