Харукі Муракамі - Хроніка заводного птаха

десяти днів, крім чорного «мерседеса», на ділянку не заїжджав жоден автомобіль, не заходила жодна людина. Як на здоровий глузд, то це досить дивно. Значить, мешканці цього дому не виходять ні за покупками, ні на прогулянки. Вони переміщаються тільки на великому «мерседесі» із затемненими шибками. Іншими словами, з якоїсь причини вони вирішили ніколи не показувати свого обличчя стороннім людям. Цікаво, з якої? Навіщо їм витрачати стільки часу і грошей, щоб накинути покров таємничості на все, що в них відбувається?

Треба додати, що на ділянку можна зайти тільки через ворота. За домом є вузька доріжка, але вона нікуди не веде. Вибратися на неї можна лише з чужого двору. Сусіди кажуть, що тепер нею ніхто не користується. Напевне, тому туди із цього дому немає виходу. Там тільки огорожа, висока, як фортечний мур. Кілька разів за цих десять днів під воротами з’являлися люди — на вигляд шукачі передплатників газет або комівояжери, натискали кнопку переговорного пристрою на воротах, але, здається, відповіді не дочікувалися, а ворота, ясна річ, не відчинялися. Навіть якщо в домі були люди, вони, напевне, спостерігали за непрошеними гістьми через відеокамеру й без потреби не відповідали. Ні пошта, ні посилки в дім не надходили.

Таким чином, розслідуючи цю справу, нам нічого іншого не залишалось, як простежити, куди їздить той «мерседес». Тягтися хвостом за лискучим автомобілем, що повільно рухався вулицями, було неважко, однак тільки до того часу, поки він не заїхав у підземну стоянку одного першокласного готелю в Акасака. На в’їзді стояв охоронець в уніформі й нікого без спеціальної перепустки не пропускав, тож далі ми не змогли проїхати. У цьому готелі часто проводилися міжнародні конференції, отже, зупинялися поважні персони, а також закордонні знаменитості з мистецького світу. Задля їхньої безпеки й спокою в готелі окремо від автостоянки для звичайних клієнтів установили спеціальний VIP-паркінг і кілька ліфтів без зовнішніх покажчиків їхнього руху. Тобто поважні гості могли непомітно для сторонніх очей вселитися і так само виїхати. Водій «мерседеса» гарантовано користувався тим VIP-паркінгом. На запитання нашого тижневика надмірно обережний представник адміністрації готелю лише сказав, що місця в ньому «після суворої перевірки» здаються в оренду «звичайно» за спеціальним тарифом юридичним особам з відповідною репутацією. Отримати докладні відомості про умови оренди й користувачів нам не вдалося.

У готелі є ряд крамниць, кілька кав’ярень і ресторанів, чотири зали для справляння весільного обряду, три конференц-зали. Усюди з ранку до пізнього вечора вештаються гості, тож, не маючи особливих повноважень, знайти в такому місці людей, що приїхали на «мерседесі», неможливо. Вони могли вийти з автомобіля, сісти у спеціальний ліфт, зупинитися на потрібному поверсі й розтанути в юрбі. Сподіваємось, наші читачі зрозуміють, як у готелі старанно дотримуються конфіденційності. За всім цим проглядаються великі гроші і політичний вплив. Як виходить з пояснень адміністрації готелю, укласти договір про користування VIP-паркінгом непросто. Можливо, що «сувора перевірка» якось пов’язана з планами спец-служб, відповідальних за безпеку поважних іноземних гостей, і тим самим з політикою. Самих грошей не досить, хоча сміливо можна сказати, що без їхніх великих сум не обходиться.

(Випущено здогад, що садибу в Сетаґая, може, використовує якась релігійна організація, за плечима якої стоїть один впливовий політик.)

23

Медузи з усього світу

Метаморфоза

У визначений час я сів за комп’ютер Цинамона, використав пароль для доступу до програми «Обмін повідомленнями». Потім увів телефонний номер, який дав мені Усікава. Минуло п’ять хвилин, поки з’єднання встановилося. Я ковтнув заздалегідь приготованої кави, передихнув. Кава, однак, не мала смаку, а повітря, яким я дихав, здавалося шорстким, як наждачний папір.

Комп’ютер подав неголосний сигнал, що зв’язок нарешті встановився, і на моніторі з’явився напис, що система обміну повідомленнями готова до роботи. Я вибрав режим виклику, оплаченого абонентом на тому кінці лінії. Якщо я постараюся, щоб у комп’ютері не залишилося запису про мої операції, то Цинамон не дізнається, що я ним користувався. (Хоча я не мав у цьому певності, адже це його лабіринт, а я в ньому — лише безпорадний чужинець.)

Минув досить довгий час, — більший, ніж я думав, — поки нарешті на екрані не з’явилося повідомлення, що оплачений виклик прийнято. Десь по той бік екрана, куди в темряві токійського підземелля тягнувся довжелезний кабель, могла перебувати Куміко. Напевне, сиділа перед монітором, як я, поклавши руки на клавіатуру. Однак тут перед собою я бачив тільки екран монітора, що одноманітно шипів. Вибравши режим «Відправлення повідомлень», я набрав на клавіатурі текст, неодноразово повторюваний раніше подумки:

> Я маю до тебе одне запитання. Зовсім неважке. Просто мені треба переконатися, що спілкуюся справді з тобою. Ось воно. Колись давно, ще перед одруженням, на першій нашій зустрічі, ми відвідали акваріум. Скажи, що там найбільше тебе зацікавило?

Написавши запитання («Що там найбільше тебе зацікавило?»), я клацнув мишкою на опції «Відправлення» і перемкнувся на «Отримання повідомлень». Після недовгої паузи надійшла коротка відповідь:

> Медузи. Медузи з усього світу.

Я прикипів очима до рядків на екрані — мого запитання та її відповіді на нього. Медузи з усього світу. Так, безперечно, це Куміко. Однак від того, що це була справжня Куміко, мені стало, навпаки, гірко. Здавалось, ніби з мене вийняли всі нутрощі. Чому ми можемо розмовляти одне з одним лише так? Зрештою, іншого способу зараз не було. Я вистукав на клавіатурі такі слова:

> Спочатку добрі новини. Навесні цього року несподівано вернувся наш кіт. Худющий, але живий і здоровий. Відтоді сидить невилазно дома. Я дав йому нову кличку, хоча насправді треба було порадитися з тобою. Макрель. За назвою риби. Живемо з ним дружно. Ось такі добрі новини. Так мені здається.

Настала пауза. Я не міг зрозуміти, таке запізнення нормальне під час обміну повідомленнями, чи Куміко замовкла.

> Я дуже рада, що з ним усе гаразд. Бо я так переживала за нього.

Я ковтнув кави, щоб змочити пересохлий рот. Після того ще раз застукав по клавішах.

> А тепер погані новини. За винятком того, що кіт повернувся, все інше загалом складається погано. По-перше, я все ще не можу розгадати жодної загадки…

Прочитав написане й друкував далі:

> Загадка перша. Де ти зараз? Що, власне, там робиш? Чому не вертаєшся до мене? Чому не хочеш зустрітися зі мною? Яка цьому причина? Хоча нам є про що поговорити віч-на-віч. Хіба не так?

Відповідь прийшла не відразу. Я уявив собі, як Куміко сидить перед