Френк Херберт - Дюна

власне жахне призначення. Цього вже достатньо для приходу Квізаца Хадераха, Лісана аль-Гайба чи навіть кульгавих схем Бене Ґессерит. Раса людей, відчувши власну дрімоту й застій, збагнула, що її врятує тільки буря, у якій змішаються гени й виживуть нові, найсильніші комбінації. Цієї миті все людство жило як єдиний організм, охоплений ледве не хіттю, яка ось-ось зруйнує бар’єр.

І тоді Пол збагнув, наскільки ж марними були його зусилля хоча б на крихту змінити все. Він намагався вистояти проти джигаду в собі, але джигад усе одно прийде. Його легіони лютуватимуть, розлітаючись із Арракіса, навіть без нього. Їм буде достатньо самої легенди, якою він уже став. Він показав їм шлях, дав владу над самою Гільдією, якій для існування потрібні були прянощі.

Його охопило відчуття поразки, і він із відчаєм дивився, як Фейд-Раута зняв пошматовану форму і роздягнувся до кольчужного бойового корсету.

«Ось і апогей, — міркував Пол. — Після бою розійдуться хмари й відкриється славне майбутнє. Якщо я тут помру, вони скажуть, що я пожертвував собою, аби мій дух повів їх. Якщо виживу, скажуть, що ніщо не стане на дорозі в Муад’Діба».

— Чи готовий Атрід? — вигукнув Фейд-Раута словами зі стародавнього ритуалу канлі.

Пол вирішив відповісти на фрименський лад:

— Нехай твій ніж трісне й розпадеться!

Він указав на імператорський клинок на підлозі, наказуючи Фейду-Рауті підійти й узяти його.

Не відриваючи погляду від Пола, Фейд-Раута підняв меч і на хвилинку зважив його в руці, щоб відчути. Збудження вирувало в ньому. Це той бій, про який він мріяв — чоловік супроти чоловіка, хист супроти хисту — і без жодних щитів. Він бачив, як перед ним відкривався шлях до влади, адже Імператор точно винагородить того, хто вб’є цього бунтівного Герцога. Нагородою може стати навіть ця пихата донька й шмат влади. А цей Герцог-селюк, авантюрист із задуп’я світу, точно не зможе протистояти вишколеному Харконненові, який пізнав кожну зброю і кожен підступ за тисячі боїв на арені. Селюк навіть не здогадується, що проти нього виступить не тільки ніж.

«Побачимо, як ти встоїш проти отрути!» — подумав Фейд- Раута. Він відсалютував Полові імператорським клинком і мовив:

— Зустрінь свою смерть, дурню.

— Може, почнемо бій, кузене? — запитав Пол. М’якими котячими кроками він рушив уперед, не відриваючи погляду від ворожого клинка. Він низько пригнувся, стискаючи молочно-білий крис-ніж, що видавався продовженням руки.

Вони кружляли один навколо одного, видивляючись найменшу неточність. Босі ноги шелестіли на вкритій піском підлозі.

— Як ти гарно танцюєш, — зауважив Фейд-Раута.

«А він балакучий, — подумав Пол. — А це ще одна слабкість. Йому стає незатишно перед обличчям тиші».

— Ти вже сповідався? — запитав Фейд-Раута.

Пол і далі мовчки кружляв.

А стара Превелебна Матір, спостерігаючи за двобоєм разом з імператорським почтом, затремтіла. Юний Атрід назвав Харконнена кузеном. Це означало тільки одне: він знав про спільних предків, що й не дивно, адже він — Квізац Хадерах. Але ці слова змусили її зосередитися на єдиному, що зараз для неї було важливо.

Бій може закінчитися повною катастрофою для розплідної програми Бене Ґессерит.

Вона побачила частину з того, що бачив Пол: Фейд-Раута може вбити, але не перемогти. Інша думка фактично приголомшила її. Два кінцеві продукти довгої і витратної програми зійшлися в смертельному двобої, який може легко знищити обох. А якщо обидва загинуть, лишиться тільки донька Фейда-Раути, байстрюк, досі немовля, а отже, невідомий і непевний фактор, та гидь Алія.

— Може, у тебе тут тільки язичницькі обряди панують, — не замовкав Фейд-Раута. — Хочеш, Правдомовиця Імператора приготує твій дух у дорогу?

Пол, уважний і пильний, усміхнувся, повертаючи праворуч. Він відігнав усі чорні думки геть, зосередившись лише на потребі моменту.

Фейд-Раута стрибнув, зробивши випад правицею, але ніж миттю опинився в лівій руці.

Пол із легкістю відхилився, звернувши увагу на вагання під час удару, пов’язане зі звичкою Фейда-Раути битися зі щитами. Однак це вагання було не таким помітним, як в інших бійців, яких бачив Пол, а отже, Харконнен мав досвід і з суперниками без щитів.

— Атрід так і тікатиме чи стане й битиметься? — запитав Фейд-Раута.

Пол продовжив мовчки кружляти. Йому спали на думку слова Айдаго, мовлені ним колись давно в тренувальному залі на Каладані: «Використай початок бою, щоб вивчити суперника. Можливо, так ти втратиш нагоду здобути швидку перемогу, але час, витрачений на вивчення, — гарантія успіху. Вивчай, скільки вважаєш за потрібне, й будь упевненим».

— Певно, ти гадаєш, що танці продовжать тобі життя на кілька секунд, — не змовкав Фейд-Раута. — Ну й гаразд. — Він припинив кружляти й випростався.

Пол уже побачив достатньо для першого зближення. Фейд-Раута ступив ліворуч, виставивши праве стегно, неначе кольчужний корсет міг захистити увесь бік. Це видавало людину, яка звикла битися зі щитом і з ножами в обох руках.

«Або… — Пол завагався — …корсет був чимось більшим, аніж здавався».

Харконнен видавався аж надто впевненим супроти чоловіка, який сьогодні здобув перемогу над легіонами сардаукарів.

Фейд-Раута зауважив вагання і мовив:

— Навіщо відтягувати невідворотне? Ти просто затримуєш мене, не даючи змогу вступити у володіння цією брудною планеткою.

«Якщо це висувна голка, — міркував Пол. — То дуже хитра. На корсеті нема жодних ознак маніпуляцій».

— Чому ти мовчиш? — гукнув Фейд-Раута.

Пол продовжив кружляти, витиснувши лише холодну усмішку, коли почув непевність у голосі Фейда-Раути — свідчення того, що тиша його дратувала.

— Усміхаєшся, так? — запитав Фейд-Раута й стрибнув просто посеред речення.

Сподіваючись на легке вагання, Пол ледве встиг відхилитися від удару клинка й відчув, як кінчик дряпнув його ліву руку. Вражений раптовим болем, його мозок збагнув, що попереднє вагання було лише трюком. Суперник виявився сильнішим, ніж він сподівався. Будуть хитрощі всередині хитрощів, а в них — іще більше хитрощів.

— Дечому мене навчив твій любий Зуфір Хават, — сказав Фейд-Раута. — Саме він подарував мені твою першу кров. Як шкода, що старий дурень не дожив, щоб побачити це.

І тоді Пол пригадав, як Айдаго колись казав: «Покладайся лише на те, що бачиш у бою. Так тебе ніхто ніколи не здивує».

І знову вони, напівприсівши, обережно кружляли один навколо одного.

Пол зауважив, як радість повернулася до ворога, й здивувався. Невже подряпина означала для нього так багато? Хіба що на клинку — отрута! Але як це можливо? Зброю подали його люди, перевіривши перед тим. Вони надто добре навчені, щоб пропустити настільки очевидну річ.

— А жінка, з якою ти там розмовляв, — базікав Фейд-Раута, — маленька. Вона для тебе — щось особливе? Може, улюблениця? Вона вартуватиме моєї особливої уваги?

Пол і далі мовчав, перевіряючи