Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

Налила кави в чашку, додавши краплю молока.

— Будь ласка, — промовила Меррілі.

Сотні людей були готові щомиті виконати будь-яке побажання пре-зидентки, однак Полін чомусь особливо зворушило, що Меррілі встала спеціально, щоби приготувати їй кави.

— Я це дуже ціную, — додала вона.

— Як знадобиться щось іще, тільки скажіть.

Меррілі вийшла. Відпивши кави, Полін повернула голову до екрана із зображенням «Фудзяня». Корабель був завдовжки триста метрів. Невже вона справді наважиться його потопити?

Дальній план показав, що коло авіаносця на воді стоїть ще кілька допоміжних суден. Полін спитала:

— А ті менші кораблі не відіб’ють ракет?

Білл Шнайдер відповів:

— Можуть спробувати, але всіх не зіб’ють.

На таці біля кави лежало кілька тістечок. Вона взяла одне й відкусила. Воно було доволі смачне, але Полін заледве проковтнула шматок. Запивши кавою, поклала смаколик назад.

Білл сказав:

— Крилаті ракети готові до запуску, пані президентко. Залп дадуть одночасно з літаків та кораблів.

— Починайте, — наказала вона з тяжким серцем. — Вогонь.

Наступної миті Білл промовив:

— Перший залп пішов із корабля. Звідти до цілі вісімдесят кілометрів, отже, влучання — за п’ять хвилин.

Полін дивилася на «Фудзянь». «Дві з половиною тисячі людей, — подумала вона. — Не бандитів чи убивць, а переважно молодих хлопців, які свідомо вступили на флот, обравши життя на гребені хвилі. У кожного з них є батьки, брати, сестри, кохані та діти. На дві з половиною тисячі родин чекає горе».

Полін пригадала, що до шлюбу з мамою її батько теж служив на флоті. Там він прочитав «Кентерберійські оповідання» в оригіналі — середньоанглійською мовою — бо знав, що більше ніколи не матиме на це часу.

З палуби «Фудзяня» злетів вертоліт. «Пілот уникнув вірної смерті, — подумала Полін. — Він — найщасливіша людина на планеті».

Навколо гармати закипіла активність. Білл пояснив:

— Це пускова установка для ракет «земля — повітря». Вона заряджена вісьмома снарядами «Червоне знамено», по два метри кожен, які здатні летіти просто над поверхнею моря. Застосовуються для перехоплення ракет.

— Отже, «Червоне знамено» — протиракетна ракета?

— Так. Активність вказує на те, що китайські радари запеленгували нашу атаку.

Хтось оголосив:

— Три хвилини.

Одна з установок крутнулася, і хмара диму з її носа вказала на те, що вона випустила заряд. Далі загальний план показав димові сліди пів десятка чи й більше ракет, що з неймовірною швидкістю мчали на «Фудзянь». Палубна установка швидко зробила ще постріл, і одна з рою розлетілася на друзки, а ті впали у воду.

Полін помітила групу ракет, що наближались до «Фудзяня» з іншого боку. Ці випустили з літака, здогадалась вона.

Менші кораблі, які супроводжували «Фудзянь», відкрили вогонь, проте до зіткнення лишилося всього кілька секунд.

Моряки на палубі поспіхом перезаряджали «Червоні знамена», але вочевидь не встигали.

Обидва удари відбулися майже одночасно.

Влучання припало на середину борту.

Це був велетенський вибух. Затамувавши подих, Полін дивилася, як «Фудзянь» немовби злетів у повітря, розламавшись навпіл, і літаки на його палубі посипалися в море. З нутрощів корабля вирвалися вогонь і хмара диму. Потому обидві частини трьохсотметрової палуби повільно пішли на дно. Полін із жахом спостерігала за знищенням гіганта. Його половини випиналися вгору: центральні частини занурилися під воду, тоді як корма й ніс стриміли до неба. Їй здалося, ніби навіть із такої відстані вона бачить людські фігури, що злітають у повітря й падають у море. Прошепотіла:

— Тільки не це.

Відчула, як Ґас узяв її за лікоть, легенько стиснув і відпустив.

За кілька хвилин корабель набрав більше води й опустився глибше. Першою потонула корма, на коротку мить залишивши по собі на морській гладіні ніби кратер, який швидко затягнувся пінистою водою. Майже одразу за ним зі схожим ефектом на дно пішов ніс. Перегодом море вгамувалося. Серед шматків деревини, гуми й пластмаси плавали нерухомі тіла. Супровідні кораблі спустили шлюпки у спробі врятувати вцілілих. Полін не думала, що таких багато.

Здавалося, і не було ніколи ніякого «Фудзяня».

* * *

Керівники Китаю були шоковані.

Кай подумав, що військового досвіду в них украй мало. Востаннє китайська армія вела серйозні бої аж 1979 року під час безуспішної спроби окупувати В’єтнам. Більшість присутніх у залі ще ніколи не бачили того, що допіру сталось на відео: убивства — жорстокого й навмисного — кількох тисяч людей.

Злість і горе керівництва, без сумніву, передадуться народу. Сильне бажання помсти стане ще потужнішим на вулицях, серед людей, на чиї податки будували авіаносець. Китай мусив помститися. Навіть Кай так вважав. Убивство стількох людей пробачати не можна.

Генерал Хван сказав:

— Тепер ми повинні затопити принаймні один із їхніх авіаносців.

Як завжди, Кон Джао, молодий міністр оборони, застеріг:

— Зробимо це — і вони потоплять ще один наш. Після чергового раунду такої помсти ми залишимося без авіаносців, тоді як в американців їх буде вдосталь. — Замислився на хвильку. — Вісім.

— Пропонуєте спустити це на гальмах?

— Ні, але думаю, з відповіддю не варто поспішати.

Задзвонив телефон Кая. Вийшовши з-за столу, він знайшов тихий куток. Це був Хам, який сказав:

— Південна Корея захоплює Пхеньян. Генерал Пак утік.

— Куди?

— На базу Йонджодон.

— До ядерних ракет.

Під час поїздки туди Кай їх бачив: шість штук, виставлені на велетенських пересувних пускових установках.

— Є лише один спосіб не дати йому застосувати цю зброю.

— Кажіть, який.

— Вам не сподобається.

— Ну що ж поробиш?

— Треба, щоб американці змусили південнокорейців відступити від Пхеньяна. — Пропозиція була радикальна, але цілком логічна. Якийсь час Кай не відповідав, міркуючи. Хам додав: —Адже ви маєте зв’язок з американцями?

— Я подзвоню, але не факт, що вони зроблять, як ви просите.

— Скажіть їм: якщо Південна Корея не відступить, Пак застосує ядерну зброю.

— Це правда?

— Цілком імовірно.

— Але ж це самогубство.

— Для нього це останній шанс врятуватися. Вибору не лишилося, бо по-іншому не переможе. А якщо програє, його вб’ють.

— Ви справді вважаєте, що він може застосувати ядерну зброю?

— Не бачу, що його зупинило б.

— Я зроблю все, що можу.

— Скажіть мені щось. Свою думку. Які в мене шанси загинути за наступну добу?

Кай відчував, що заборгував Хамові чесну відповідь.

— П’ятдесят на п’ятдесят, — сказав він.

— Отже, може трапитися так, що я ніколи не житиму в