Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

— останнє, чого б хотілося Талавіру, це битися з кентаврихою. Але й відпускати

до них Ма всупереч її волі він не збирався. Клятва амазонки, як і клятва

Старшого

Брата, була довічною.

Саша Бідний виплюнув образу в бік королеви амазонок. Йому теж не

сподобалася претензія Гікії. Чоловік може вимагати від жінки покори, але ніколи

не згодиться, щоб таке право мала вона.

Хтось з армійців загиготів. З гурту амазонок долинули масні жарти.

Натовп розважався сценою. Градус веселощів знизився, коли до них підійшов

чоловік у шоломі. Залізна конструкція на його голові нагадувала перевернуте

відро й щільно закривала обличчя та шию. Чоловік був невисокий та худорлявий, і шолом на його плечах здавався занадто громіздким для миршавої статури. Але

армійці розступилися, даючи йому дорогу. З того, як вони схиляли голови й

промовляли «буах», Талавір зрозумів, що перед ним очільник Армії потвор

генерал Григоренко-другий власною персоною. За ним шкандибав обскубаний

молодняком Птерокса Болбочан.

— Гікіє, грозо Дешту! — Григоренко-другий мав мелодійний, ледь

приглушений маскою голос. — Нехай осяє тебе Бог Спалахів.

— Генерале, нехай насниться тобі Діва! — Королева амазонок підняла

списа. — Ці чоловіки не армійці, і на них не поширюється твоє право. Вони

власність жінок, — Гікія показала на Ма та Скіф’янку, — що скоро стануть

моїми сестрами. Отож долю цих чотирьох визначить суд амазонок.

— До цього мені діла немає, — Григоренко-другий показав на Сашу

Бідного. — А от колишній Старший Брат несе в собі джадала. І що з цим робити, вирішувати не тобі, Гікіє.

— Джадала?! — одночасно з королевою амазонок запитала Ма.

— Так сказав чильтани. Його слово визначить, що з ним робити. —

Григоренко-другий подивився в бік Шейх-Елі.

Талавір, Ма а потім і решта потвор розвернули голови до мертвого міста. З

руїн, наче великий ожилий курган, виповз восьминогий гігантський павук. А за

ним, немов привиди, потягнулися сотні засолених.

Бекир із Чорною Коровою мовчки блукали мукоеде ляїн ер — колишнім

епіцентром Спалахів, а тепер місцем бою потвор зі Старшими Братами. Від

обгорілої плоті нудило. Бекир зрозумів, що живих вони не знайдуть, проте

вперто відкидав уламки та вдивлявся в обличчя.

— Ніязі мав бути зі Скіф’янкою, але зник, щойно почався бій, — дівчинка

розмазала по брудному обличчю сльози. — Тут немає де сховатися.

— Поки ми не знайшли його тіла, треба вірити, що він живий, —

роздратовано, наче Чорна Корова вже змирилася зі зникненням Ніязі, пробуркотів Бекир.

Обходячи загиблих, підіймаючи руку, щоб показати армійцям на чергове

тіло, Бекир думав про останню розмову з хлопчиком-лисеням, про всі образливі

слова, які встиг наговорити другу. Він звинуватив Ніязі в зраді, а його діда — у

секретах минулого, але на Матері Вітрів у Бекира був час добре все зважити: Азіз-баба мав тринадцять років, щоб видати його Старшим Братам, натомість

учив та оберігав. Тож якщо він і співпрацював із Гавеном Белокуном, то це

лишилося в далекому минулому.

Насправді Бекира вразило інше. Він завжди думав, що Азіз-баба вважає

його своїм найкращим учнем і спадкоємцем. Бекир був сильнішим, витривалішим, не настільки засоленим, як Ніязі, і, не зважаючи на це, дід обрав

хлопчика-лисеня.

Вони підійшли до краю вирви, що залишилася від барака. На дні блищала

отруйна баюра. З-під ноги Чорної Корови осипалася земля. Обидва думали про

одне й те саме: якщо Ніязі ховався в бараку, вони його ніколи не знайдуть.

Дівчинка намацала руку Бекира й розпачливо покликала:

— Ніязі!

Відповіді не було. Вони вже збиралися відійти, коли на іншому боці вирви

побачили Евге. Дівчинка нахилила голову, наче роздивлялася щось цікаве на дні

ями. Бекир придивився пильніше й помітив лаз, засипаний землею, трохи вище

від калюжі. Він нагадував темну роззявлену пащеку, напівзасипану щілину в

землі на кшталт тих, що залишалися від закинутих ходів ракоскорпів. Бекир

обмінявся поглядами з Евге. Дівчинка зрозуміла його без слів, стягнула й мовчки

передала простирадло, що досі бовталося в неї на плечах. Ще на Матері Вітрів

Ма обгорнула ним малу. Бекир витяг ножа, і вони розрізали тканину на смуги.

Потім зав’язали їх і спустили донизу.

Дівчата обмотали край саморобної мотузки навколо скелястого виступу, а

Бекир, тримаючись за тканину й відштовхуючись ногами, поліз до дірки в стіні

вирви.—Ніязі,титут?—покликавБекир утемряву щілини.

Ніхто не відповів. У голові Бекира завирували казки Азіза-баби. Діра могла

бути чим завгодно — катувальним підвалом Белокуна, давнім могильником, підмурками фортеці, що колись стояла на місці мукоеде ляїн ер. Жоден варіант

не віщував добра. На дні ями щось заворушилося. Сумніви зникли. Якщо існував

бодай шанс знайти Ніязі, то байдуже, яких духів він там зустріне. Бекир

протиснувся до лазу й не повірив своїм очам.

У тісній темній земляній печерці сидів Ніязі. Його натхненне обличчя

підсвічували маленькі вогники, що рясно обсіли підлогу та стіни порожнини.

Ніязі співав колискову, яку змалечку знали всі діти в Ак-Шеїх. Коло його ніг

скрутився Забувайко й теж, здається, слухав пісню.

— Ніязі, а ми думали: ти помер. — Бекир випадково зачепив вогник, з

якого зиркнуло незадоволене дитяче обличчя.

— Бекире, ти живий! — радісно скрикнув Ніязі. — Познайомся з моїми

друзями. Це духи дітей із Матері Вітрів. А знаєш, хто сказав, як їх знайти?

Мертва дочка Гєри Сєрова.

— Я бачив, як його з’їла буря, — відповів Бекир.

Ніязі на мить спохмурнів. А потім його мордочка знову просяяла.

— Дочка Гєри була до цього готовою. А діти хотіли тебе побачити. Вони

сказали, що ти мусиш поговорити з Таргом.

— З Таргом? Хто це?

— Не знаю, — стенув плечима Ніязі. — Але вони думають,