Євгеній Шульженко - Гра почалась, Євгеній Шульженко

Вже коли чай було допито, куртки розстібнули, зі сходів зійшов Рома. В цей раз хлопець був вдягнений в брюки в клітинку, сорочку, та шкіряну куртку, яку часто носили льотчики в фільмах. Волосся гарно закріплене лаком для фіксації. Його сірі очі подивились на Мілану, хлопець солодко всміхнувся. Він підійшов до дітей та привітався. Ватажок племені Вітрів зразу відчула приємний аромат чоловічих парфумів. «Чому він намагається виглядати не так як всі?» - подумала Мілана.  

Прошу вибачення, - мовив Рома, - що змусили вас чекати та ми не знали, що ви прийдете, займались деякими справами. Та прошу вас до нас, - хлопець рукою показав на сходи, - йдемо за мною.

Діти пішли за Ромою, та Мілана теж вибачилась, що вони прийшли без запрошення. «Наче я могла подзвонити та попередити» - всміхнулась дівчина сама до себе. А щодо очікування, то навпаки, їм було приємно поспілкуватись з дітьми Легіону. До того ж, ті пригостили теплим чаєм.

Піднялись сходами на третій, найвищий поверх школи, та звернули в коридор. Дійшли до самого кінця. Пройшли кабінет з написом «Вчительська» та зупинились біля «Директор». Охоронці, два хлопця, стояли струнко, поклавши свої дерев’яні палиці на плечі. Рома відчинив двері та пропустив гостей. Кабінет директора складався з двох кімнат. Перша була не велика, в ній в звичайний час сиділа методистка чи секретарка. Справа були інші двері, що певно вели до кімнати самого директора.

Рома підійшов до дверей та постукав. Почувся голос Маші, яка запрошувала увійти. Мілана та Степан переглянулись, піднявши брови. Ця ввічливість якось була занадто солодкою та нудотною, та коли має ця вистава закінчитись – вони не розуміли. Зайшли всередину. Кімната була доволі велика та світла. Вся ліва стіна від початку до кінця мала велику віконну раму. В кімнаті стояв довгий стіл, навколо якого стояли стільці. В правому дальньому кутку був окремий стіл напевно це було робоче місце директора школи. Перед цим столом, під правою стіною стояв довгий чорний диван та два шкіряні крісла. За спиною дітей, по обидві сторони від вхідних дверей, стояли шафи з книгами та документами.

Маша сиділа на одному з крісел. Виглядала, на думку Мілани, дівчина неймовірно гарно. Її світле волосся лежало рівно, закриваючи плечі. Ватажок впевнилась, що дівчина приділяє дуже багато часу своєму зовнішньому вигляду. Легкий макіяж, чисте обличчя. Вдягнена дівчина була в діловий костюм, сиділа, закинувши одну ногу на іншу. Довга юбка в клітинку, як і штани Роми. Зверху на Маші була біла блузка та такий же піджак в клітинку.

Привіт Мілана, - привіталась Маша та показала свої білі зубки, - сідайте, будь ласка, - вона показала на диван посередині.

Рома обійшов дітей та сів на підлокітник крісла, на якому сиділа дівчина. Мілана та Степан сіли на диван, розвернувшись до ватажків Легіону. Маша здивувалась, що не прийшла Аліна та нова ватажок племені Вітрів розповіла про хворобу. Коли Мілана повідомила, що Аліна заснула як всі дорослі, якось дуже награно Маша підвела руку до рота, ахнула та закліпала оченятами. Це почало дратувати.

Мілана помітила, як Степан напружився. Та вона була згодна з хлопцем. Все виглядало якось дивно, наче вони потрапили не в інше плем’я, а на репетицію театрального гурту імені якогось драматурга. Задумавшись, Мілана замовчала та настала тиша.

Я впевнена, - посміхнулась Маша, - що ти прийшла до нас, щоб запитати про наш вік. Не соромся, питай, ми відповімо на всі питання, - Рома теж всміхнувся та махнув головою, погоджуючись. Дякую, що прийняли нас, - відізвалась Мілана та випрямилась, - мені дійсно цікаво як вийшло, що ви не заснули, коли вам виповнилось тринадцять років. Як бачите, наш новий світ дивний, в ньому немає дорослих та дітей доросліше дванадцяти років, - дівчина подивилась на Машу та Рому, - крім вас двох. Це доволі дивна історія, - Маша випрямилась в кріслі, та поклала руку на ногу Роми, - розумієте, ми з Ромою кохаємо один одного та не уявляймо свого життя окремо. Напевно, ви вдвох нас розумієте, - Маша перевела погляд на Степана, який в ту ж мить став червоним як буряк, - в кінці літа мені мало бути тринадцять років, Ромі також, але лише через місяць. Я не міг уявити той момент, коли Маша засне та ніколи не прокинеться, - продовжив хлопець, - ще за декілька тижнів до дня народження я не міг ні спати, ні їсти. Маша теж хвилювалась та не могла знайти собі місця. Звичайно, в той момент ми вже знали, що діти в тринадцять років засинають. Ви читали книгу Шекспіра про Ромео та Джульєтту? – несподівано спитала Маша. Я читав, - тихо відповів Степан, подивившись на дівчину, - та думаю, що Мілана теж читала, чи бачила фільм, - дівчина погодилась, махнувши головою та промовчавши. Так от, ця історія про закоханих, - продовжила Маша, наче не чувши Степана, - про кохання, яке не визнали їх сім’ї. Тому, в один момент вони вирішили прийняти отруту, від якої людина не вмирала, але й не подавала ознак життя. Так, це сумна історія, та й протиотрута теж була. Я все це кажу до того, що ми з Ромою вирішили не знущатись один над одним та не чекати, коли хтось засне першим, хтось другим.

Маша прибрала руку з ноги Роми та дуже гарно та витончено піднялась. Вона обійшла довгий стіл на підійшла до підвіконня. Взявши горщик з рослиною, підійшла до дітей та поставила його на стіл. Всередині була вставлена довга тонка палка, навколо якої піднімалась рослина. Вона нагадувала ліану, з листям якої росли зелені паростки, які закручувались наче вусики. На ліані були поодинокі квіточки з блакитними пелюстками. В одній квітці було видно невеликий жовтий плід, схожий на каштан, тільки без колючок.