Жюль Верн - Діти капітана Гранта, Жюль Верн

у хижу й, піднявши мату, став слідкувати за маорійцями. На даний ним знак Джон Мангле зупинив Гленарвана.

Справді, один із воїнів, упіймавши вухом якийсь незвичний гомін чи шарудіння, встав і наблизився до Варе-Атуа. Зупинившись за два кроки від будівлі, він прислухався, нахиливши голову. Так він стояв хвилину, котра видалась за цілу годину втікачам, нашорошивши вуха, весь насторожений. По тому, з досадою струснувши головою, як людина, що допустилась помилки, він повернувся до своїх товаришів і підкинув сухого хмизу в багаття, яке ледве жевріло. Полум’я метнулося вгору й освітило його вже цілком заспокоєне обличчя; глянувши на перші проблиски світанку, які забіліли на обрії, він простягся біля вогню, щоб зігрітися.

— Все гаразд, — прошепотів Вільсон, повернувшись до печери.

Джон подав знак Гленарванові спускатися далі, й невдовзі він та Гилена опинились на вузькій стежці, де їх шдчікував Роберт.

Мотузку тричі смикнули — настала черга Джона Манглса й Мері Грант вирушати в небезпечну путь. Вони обережно спустилися й приєднались до подружжя Гленарванів у тій западині, про яку казав Роберт.

За п’ять хвилин усі втікачі, щасливо вибравшися з Варе-Атуа, покинули свій тимчасовий притулок і, уникаючи заселених берегів озера, вузенькими стежками заглибилися в гори.

Вони йшли швидко, намагаючись обминати всі ті місця, де могло б їх запримітити чиєсь око. Йшли мовчки, прослизаючи мов тіні крізь кущі. Куди вони прямували? Навмання, але вони були вільні!

Близько п’ятої години почало розвиднятися. Висока стяга хмар у небі стала голубувато-мармуровою. Повиті ранковим туманом гірські верховини поволі виступали із імли. Сонце не забариться зійти, й, замість подати гасло до страти, воно, навпаки, викриє втечу засуджених.

І перш ніж це станеться, втікачі будь-що повинні опинитися на недосяжній для дикунів відстані, заплутати остаточно свої сліди. Але вони посувалися не надто швидко, бо стежки були круті. Гленарван підтримував дружину, майже ніс її на руках. Мері спиралась на руку Джона Манглса. Попереду йшов Роберт, щасливий і гордий, радіючи з свого успіху, позаду — матроси.

Ще півгодини — й осяйне світло вирине з-за туманного обрію.

Ці півгодини втікачі простували наздогад. Адже з ними не було Паганеля, який завжди вказував їм правильний шлях, Паганеля, що його зникнення всіх непокоїло, затьмарюючи радість звільнення. Але вони все ж таки прямували на схід, назустріч розкішній ранішній зорі. Невдовзі вони піднялися на п’ятсот футів вище озера Таупо, й ранковий холод, особливо дошкульний на цій висоті, давався взнаки. Розпливчасті обриси пагорбів і гір, що купчились одні над одними, вставали перед утікачами, але Гленарван прагнув тільки одного — загубитися серед них. Згодом вони спроможуться вибратися з цього гірського лабіринту.

Врешті зійшло сонце, й перше проміння його впало на втікачів.

І тоді в повітрі зненацька розляглося жахливе виття, в якому злилися сотні голосів. Зойки долинули з фортеці, але відкіля саме, втікачі не знали достеменно, до того ж густий туман, що слався внизу, ховав від їхніх очей долини.

Та сумніву бути не могло — їхню втечу викрито. Чи ж пощастить їм уникнути переслідування? Чи помітили їх тубільці? Чи не зрадять їх сліди?

О цій хвилині туман унизу піднявся, обгорнув утікачів вологою хмарою, і на триста футів під собою вони раптом уздріли знавіснілу юрбу тубільців.

Вони побачили дикунів, але й ті їх угледіли. Знову залунали крики й лемент, до яких приєднався собачий гавкіт. Після марних спроб перебратися через скелю біля Варе-Атуа все плем’я вибігло геть з фортеці й кинулось найкоротшими стежками навздогін за в’язнями, що втекли від його помсти.

Розділ XIV
ГОРА, ОГОЛОШЕНА ТАБУ

Верховина гори здіймалася на сотню футів вище. Втікачі прагли дістатися туди і, сховавшись на протилежному схилі, зникнути з очей маорійців. Вони сподівались натрапити на якийсь зручний для переходу гребінь і перебратися ним на сусідні гірські вершини, котрі розкинулись навкруг у такому безладі, що, певно, тільки Паганель, якби цей бідолаха був тут, спромігся би в них розібратись.

Утікачі поспішали, бо загрозливі вигуки чулися ближче й ближче. Орда тубільців підбігала вже до споду гори.

— Сміливіше! Сміливіше, друзі! — кричав Гленарван, підбадьорюючи супутників словами й жестами.

Щонайменше за пять хвилин утікачі досягли вершини гори. Тут вони обернулися, щоб оцінити становище й вирішити, куди податися, аби збити з пантелику маорійців.

З цієї височини погляд обіймав озеро Таупо, що простяглось на захід, обрамлене мальовничими горами; вершини Піронжії — на півночі, вогнедишний кратер Тонгаріро — на півдні. Але на сході підносився шпилястий гірський кряж, який прилягав до Вагіті-Ренджс — величезного ланцюга, що його ланки суцільним пасмом оперізують весь північний острів од протоки Кука до Східного мису. Отже, треба було дійти лівим схилом униз і заглибитись у вузькі ущелини, з котрих ще невідомо, чи й можна вийти.

Гленарван тривожно озирнувся навколо. Туман танув під сонячним промінням, і він міг тепер розледіти й найменші заглибники в ґрунті. Кожний рух маорійців Гленарван бачив як на долоні.

Тубільці були вже не далі як за п’ятсот футів од утікачів, котрі двсягли горішнього плато, де підносився самітний конусуватий шпиль.

Хоч яка коротка була ця зупинка, але Гленарван розумів, що й вона для них згубна. Знеможені чи ні, втікачі мусили поспішати, аби їх не оточили.

— Спускаймося! — вигукнув він. — Спускаймося, поки нам не перейняли шлях!

Але в ту хвилину, коли бідолашні жінки надлюдським зусиллям змусили себе підвестися, Мак-Наббс зупинив усіх, кажучи:

— Це вже непотрібно, Гленарване. Ось гляньте!

І справді, в поведінці дикунів сталася якась незрозуміла зміна.

Погоня нараз припинилася. Штурм гори перервано, немов за якимсь владним наказом. Навала тубільців раптом застигла,