Микола Данилович Руденко - У череві дракона

«Студебекер» поїхав далі — госпіталь наш мав розташуватися десь у лісі, — а я лишилася з Василем. Ніч була місячна, до гіркого диму від пожарищ долучалися пахощі березневих лісів, що звідусюди обступали Вязьму, і це посилювало гнітючість враження від того, що ми бачили довкола себе.

Я, мабуть, не зумію передати всього, що заволоділо моїми думками в ту місячну ніч. Я відчувала, що беру участь у такій трагедії людства, з якою ніщо попереднє зрівнятися не може. На якусь мить мені здалося, що й людства вже немає, — стоїмо тільки ми з Василем, і нам належить або загинути, або започаткувати новий родовід. Руїни справді були безлюдні — люди ховалися десь по лісах, — а місячне світло викликала такі почуття, в яких було щось від невимовного жаху.

Я можу тільки позаздрити тим стійким, врівноваженим натурам, які ніколи не відчували чогось подібного. Зі мною, на жаль, це інколи траплялося.

Те, що нас із Василем поєднало, сталося тоді, коли ми вже хотіли їхати до політвідділу, котрий містився в землянках десь на околиці Вязьми. У Василя була окрема землянка. І хоч Василь про це мовчав, але я розуміла, про що він думає. Там, у його землянці, двох кімнат не було. Окопне життя змушувало жінок і чоловіків зректися тих умовностей, які виникли на певному рівні культури. Ця культура лишалася тільки в душах людських, а побут став печерним.

Може б, я й зрозуміла сором’язність Василя, якби не одна образлива думка: він боїться показати мені своє каліцтво. За кого ж він мене має?..

І в мені прокинувся медик. Справді, якщо вже я приїхала, щоб стати його дружиною, то навіщо ж оця дитяча гра? Я сама допоможу йому роздягнутися, розшнурую корсет, на якому тримається протез, промасажую куксу — це треба робити перед сном, — потім…

А що ж потім? Дружина є дружина. Головне ось у чому: треба звільнити його від принизливого почуття власної неповноцінності. Спершу ми люди, а потім уже чоловіки та жінки. І якщо слід поступитися традиціями, щоб повернути йому віру в себе, то чого ж я мушу чекати? Він втовкмачив собі, що не має права на мене, а я буду оберігати жіночу цнотливість, то чим же це закінчиться?..

Оглянулась на машину. У місячному сяйві побачила голову шофера, що впала на руки, які лежали на кермі. Хлопець, видно, добре натомився — використовує кожну хвилину для сну. І хоч це було, мабуть, не дуже доречно серед страхітливого видовища, яке нас оточувало, та ми були живі — а за життя треба боротися! — і тому я сміливо розстебнула його шинелю, обхопила руками його стан і всім тілом припала до його тіла. Коліно моє відчуло неживий суглоб протеза. Василь це помітив, незграбно відступив. Його обличчя, освітлене місяцем, теж здавалося неживим, смертельна блідість розлилася по його щоках, і тільки підняті брови, що нервово пересмикувались, відганяли це страшне відчуття.

— Василю, я стомилася. Хочу спати.

— Так, так, — повторював він. — Так, пора…

Намагаючись бути галантним кавалером, ступив у снігову калюжу, а мені подав руку, щоб я пройшла по сухому. Чи то він теж був стомлений не менше, ніж його водій, чи, може, іще не звик до протеза, але раптом поточився, потягнув мене за собою, і ми впали разом. Я засміялася, витягнула його із снігової каші й повела до машини. Він теж сміявся, але то був тяжкий, вимучений сміх.

Ми були мокрі, але в машині трохи відігрілися. Сині підфарники нічого не освітлювали, їхали майже навпомацки. Шофер дістав баклагу й простягнув Василеві.

— Спірітус віні, товаришу полковник. Бо застудитесь.

На виїзді з міста ми почули жіночий крик.

— А-а-ай!.. Ря-ту-у-йте!..

Я досі ще не могла звільнитися від страху, і тому несподіваний крик жінки серед оцих руїн, відлуння, що множилося в нічному просторі, наче мертві стіни повторювали його потойбічними голосами, — все це подіяло на мої нерви так, що я вп’ялася пальцями у спітнілу руку Василя, ніби шукала захисту від чогось такого, що загрожувало цілому світові.

Крик повторився, але тепер жіночий голос не був такий безпорадний:

— О-о-ой!.. Звірюка ти, а не людина. Ну, бий, бий!.. Ірод окаянний. — І знову: — А-а-ай!..

Водій вихопив з-під сидіння автомат, пірнув у темряву. Через кілька хвилин він підвів до машини здорованя в офіцерській шинелі без погонів та в полковницькій папасі, збитій на потилицю. Посвітивши ліхтариком просто йому в обличчя, водій доповів Василеві:

— Дезертира спіймав. Ану, скидай свою мамаху! — Зірвавши папаху з голови затриманого, жбурнув її в машину. — Бач, вирядився, падло. З молодичками розвоювався… Ось підеш у штрафбат, там тобі покажуть, де раки зимують.

— Я — не дезертир, — відповів затриманий. — Мене сюди радянська влада прислала. А штрафбатом не злякаєш, всього набачився. Віддай шапку, дурню.

Дістав із кишені посвідчення, показав Василеві. Це був списаний у запас інженер-капітан, якого прислали в розпорядження Вяземської міськради для відбудови зруйнованого міста. Мене здивувало й те, що у Вязьмі вже була міськрада, і особливо те, що хтось уже думає про відбудову. Я взагалі не уявляла, що це місто можна відбудувати.

Тим часом поруч затриманого з’явилася жіноча постать. Водій блимнув ліхтариком, жінка заплющила очі, але відразу ж розплющила їх і накинулася на водія:

— А тобі якого дідька? Чого ти до нього причепився? Сам ти дезертир. Тут діло сімейне, тебе ніхто не кликав…

Жінка говорила українською мовою, якої я вже давно не чула. Була вона така молода і така вродлива, що водій відразу ж втратив войовничість і пробурмотів примирливо:

— Чого ж ви кричали?

— Бо так