Микола Данилович Руденко - У череві дракона

У двері хтось постукав. Це ординарець приніс обід. Коли пообідали, Василь сказав:

— Тепер забудьте, що це кабінет начальника політвідділу. Це не тільки кабінет, а й моя квартира. Постіль у шафі. Відпочивайте. Про мене не турбуйтесь, я знайду собі місце.

Відзначила для себе, що Василь перейшов на «ви» одразу ж після того, як я повідомила про своє одруження. Попрощався з підкресленою чемністю й вийшов. Потім відхилив двері й додав:

— Ключ ось тут.

У цьому кабінеті я прожила майже тиждень. Василь тримався так, мовби між нами не було тієї розмови, в якій я все йому висловила. Вранці йшла оглядати музеї, поверталася надвечір, коли у Василя закінчувався робочий день. Ми разом обідали, потім він затримувався біля мене на півгодини, не більше, і вирушав до сусідньої кімнати з якоюсь книжкою в руках.

І тільки вже перед моїм від’їздом Василь несподівано сказав:

— Все ж таки, Соню… Бачите, для мене це дуже складно. І все ж таки ми — рідні. У мене нікого немає, крім вас. От я й вирішив запитати: чи ви б не погодились…

— А може, не «ви»… Чого це раптом?

— Тут потрібна рівноправність, — трохи розгублено усміхнувся Василь.

— Мені ще рано, — кинула я на нього лукавий погляд, а сама намагалася вгадати, як зараз — без окулярів — виглядає моє обличчя. Він же сказав колись, що без окулярів я зовсім інша. «Добра вдача вгадується», — прозвучав до мене з минулого його голос. Із такої неймовірної далини, ніби то було десь по той бік мого земного життя.

Василь і справді прикипів поглядом до мого обличчя. Та навмисна суворість, якою він відгородився від мене, враз ніби розтанула.

— Переїздіть ближче… Ось що я хотів вам сказати.

— Як же я переїду? Це ж служба…

— Вас викличуть, якщо ви не заперечуєте.

— Заперечую! — засміялась я. — Киньте викати, називайте мене на «ти». Тоді, може, й подумаю.

Василь, мабуть, переживав те, що йому належало пережити. Моє заміжжя вже його не бентежило. Він теж засміявся, його обличчя наблизилось до моїх очей.

— Гаразд… Якщо ти не заперечуєш. Я вже розмовляв у санупрі. Яка їм різниця? Переведуть до якогось із наших госпіталів.

— В Москву? — вихопилось у мене.

— Побачимо, — таємниче посміхнувся Василь. — Не вік же німцеві під Москвою товктися… Ну як, згодна?..

— Згодна! — вигукнула я, не приховуючи радості.

Василь пригорнув мене й поцілував. Це був той поцілунок, якого, здавалося, я очікувала від самого свого народження.

Далі все було так, як хотів Василь, — невдовзі я опинилася в одному із московських госпіталів. Та не встигла ознайомитися з Москвою — тільки й того, що подивилися з Василем «Лебедине озеро», — як почався наступ наших військ на Західному фронті. ЕП відразу ж перетворився на ПЕП (польовий евакуаційний пункт), а десятки великих і малих госпіталів, які були йому підпорядковані, вантажили своє майно на «студебекери» й рушали вслід за військами. ПЕП можна було б назвати санітарною дивізією. Районом її дислокації стала звільнена Вязьма.

Пригадую березневу ніч 1943 року, коли наш «студебекер» в’їхав туди, де колись було велике місто, а тепер лежали мертві руїни. Мої нові подруги, що ховалися від холоду під купою матраців, видиралися зі своїх теплих схованок, з жахом оглядали пожарища, де тліли чорні колоди. То догоряли дерев’яні будинки, яких у Вязьмі було багато, — так само, як і по всій Росії. Але тут багато також кам’яних будинків, і майже всі вони зруйновані!..

Ми чули про те, що німці лишають після себе мертвий простір, та все ж якось не вірилось, щоб отак зникали з поверхні земної цілі міста, які виростали упродовж століть, — виростали, мов діти велетнів, повільно, але цупко, з великою певністю, що їм тут належить стояти вічно.

Василь, мабуть, знав, коли прибуде до Вязьми наш госпіталь, — він зустрів «студебекери» у захлюпаній багном легковій автомашині, які тоді, здається, називалися «емками». Дівчата почали перешіптуватись, потім потихеньку захихотіли. Що я могла їм на це сказати? Мені відомо, що вони між собою називають мене «мадам ППЖ», але я змушена була терпіти… Розшифровувалось це як «полевая подвижная жена». Паші стосунки з Василем зовні справді підходили під це визначення, але ми поки що лишалися тими, ким були й раніше, — просто друзями. Приховувати нашої дружби я не хотіла, — та й не можна її приховати, — а мої пояснення, що вона виникла не сьогодні, тільки б викликали кепкування. Отож, мабуть, краще нічого не пояснювати, щоб не гадали, що я шукаю для себе виправдань. Хай собі перешіптуються — що тут можна вдіяти? До Василя, мабуть, ці розмови не доходили, а я переказувати їх не хотіла. Він усе ще гадав, що я можу передумати, і тому був такий обережний. Якби він розумів неприємну двозначність мого становища — в очах подруг я заслуговувала майже на презирство, — то, напевне, зважився б на якесь рішення. Але все це зрозуміло було тільки для капітана Красоткіна, і він підтримував мене як тільки міг. Обіцяв навіть поговорити з Василем, що так, мовляв, не можна, та Василь, як на гріх, саме в цьому разі чомусь не вмів глянути на себе збоку, а Красоткін був надто молодий, щоб напучувати свого начальника.

Отож мені лишалося тільки терпіти. За себе