Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

з ялин та верболозу. — А це, значиться, парубки. — Куций показав на молодих індіян, промовив їхньою говіркою кілька горлових звуків, і ті засміялись у відповідь, поблискуючи очима й зубами. — Вони раді познайомитися з тобою, Смоку. Сідай, суши мокасини, а я зготую тобі вечерю. Чув, як я вже наломився по-їхньому говорити? Тобі теж доведеться, бо щось, бачу, застрянемо ми тут надовго Тут є ще один білий, ірландець, потрапив до них шість років тому. Його впіймали біля Великого Невільничого озера. Денні Маккен зветься. Він тут уже обженився, має двох дітей, але при нагоді залюбки накиває п'ятами. Бачиш онде, праворуч невеличке багаття? То його.

Очевидно, й Смокові приписано було тут жити, бо конвоїри залишили його разом з собаками, а самі пішли далі в табір. Повісивши на кілки свої мокасини, Смок допався до гарячого м'яса, а Куций смажив далі оленину й без угаву торохтів.

— Ми з тобою вскочили у велику халепу, — можеш мені повірити, Смоку. І так просто звідси не виберемося. Це ж не якісь там, а справжнісінькі, натуральні дикі індіяни! Самі вони не білі, але ватаг їхній білий. Говорить він так, наче в нього повен рот гарячої каші, і якщо він не чистокровний шотландець, то я просто не знаюся на шотландцях. Він у них тут верховода. І його слово — закон. Намотай це собі на вуса. Денні Маккен уже шість років хоче від нього втекти. Денні хлопець непоганий, тільки його й муха крилом уб'є. Якою дорогою звідси тікати, він знає, — наглянув, коли полював. Трохи далі на захід від тієї стежки, що ми йшли. Тільки одинцем тікати він не важився. А втрьох ми собі виберемося. Щоправда, з Бородою жарти погані, бо він таки несповна розуму.

— Що це за Борода? — спитав Смок, на мить покинувши жувати м'ясо.

— Та цей найстарший недотепа їхній. Шотландчик. Він; уже підстаркуватий і тепер, певно, спить, але завтра він з тобою побалакає і зразу доведе, що проти нього ти кузька. Всі ці землі його, тож ти, будь ласка, добре це собі затям. Край цей недосліджений, нікому не відомий, і порядкує тут він. Забути про це він тобі не дозволить. Тут десь так із двадцять тисяч квадратових миль мисливських теренів, і все це належить йому. Оце вони і є білі індіяни — він та ще його дочка. Ха! Не вирячуйся! Подивимось, як ти вирячишся, коли побачиш її! Гарна дівка, й зовсім біла, як її батько, тобто Борода. А скільки тут оленів! Я сам бачив. Сто тисяч голів, не менше, і всі вгодовані, а на додачу ще й тисяч десять вовків та рисей, що ними живляться — пожирають кволих і підбирають недоїдки. Тобто наші недоїдки. Стадо кочує на захід, а ми слідом за ним. Не сьогодні-завтра знову знімемося з місця. Самців ми їмо, а що зостається — в'ялимо й вудимо на весну, щоб вистачило до весняного лосося. І ще тобі скажу: чого Борода не знає про лосося й оленів, того вже ніхто не знає.

III

— Он Борода йде, — прошепотів Куций і витер масні руки об шерсть їздової собаки. — Ти диви, який серйозний…

Був ранок, і парубки, сидячи навпочіпки біля багаття, снідали смаженою олениною. Смок звів очі й побачив невисокого, худорлявого чоловіка — безперечно, білого, хоч убраний він був по-індіянському, в шкури. Слідом за ним собаки тягли санки і йшло понад десятеро індіян. Смок розтрощив кістку і, висмоктуючи з неї гарячий мозок, приглядався до тутешнього владаря. Пелехата борода й рудувато-сиве волосся, закурене димом вогнищ, майже зовсім ховали йому обличчя, ход видно було, що воно худе й кощаве. Сухоребрий, але ж здоровий, вирішив Смок, помітивши його роздуті ніздрі та широке огруддя — ознаки здорових легень, а отже, й повнокровного організму.

— Доброго ранку, — сказав прибулець, скидаючи рукавицю й простягаючи руку. — Мене звуть Снас.

Вони потисли одне одному руки.

— А мене — Беллю, — відповів Смок, несподівано для себе ніяковіючи під допитливим поглядом чорних очей.

— Я бачу, харч у вас добрий.

Смок кивнув і знов узявся за кістку; йому чомусь приємно було почути муркотливу шотландську вимову.

— Їжа проста. Та зате ми майже не знаємо голоду. І вона природніша за всякі міські витребеньки.

— Я бачу, вам міське життя не до вподоби, — усміхнувшися, сказав Смок, аби щось сказати, і вразився, коли побачив, як одразу Снас перемінився.

Він весь затремтів і поник, немов якась чутлива рослина. Тоді очі йому пройняло жахом, у них спалахнула люта відраза й ненависть, немов крик нестерпного болю. Він рвучко повернувся і, опанувавши себе, кинув через плече:

— Ми ще побачимося, містере Беллю. Олені сунуть на схід, і я йду вперед, щоб обрати місце для табору. Ви всі вирушите завтра.

— Оце так Борода! — пробурмотів Куций, коли Снас і його загін відійшли, і знову витер руки об шерсть собаки, котрий удоволено почав злизувати з себе жир.

IV

Трохи пізніше вранці Смок пішов пройтися до табору, заклопотаному нескладним господарством. Щойно повернувся великий загін мисливців, і чоловіки розходились до своїх багать. Одні жінки й діти вирушали кудись із легкими запрягами, а інші вже поверталися, і санки їхні були навантажені промерзлим м'ясом недавно забитої дичини. Стояла провесна, і вся ця картина первісного життя розгорталася при тридцяти градусах під нулем. Ніде не було видно жодної тканої одежини. За одяг усім правили хутра й вичинені шкури. В руках у хлопців були луки й стріли з кістяними гостряками; а в багатьох за поясом чи в шкіряних піхвах на грудях кістяні й кам'яні ножі до білування здобичі. Жінки вудили м'ясо над багаттями, а прив'язані за спиною в матерів немовлята посмоктували шматочки товщі, дивлячись на світ круглими оченятами. Собаки, самі ледь не вовки — щетинилися, побачивши Смока, й принюхувалися до його запаху, і чужинця тим тільки й терпіли, що здавалися на авторитет його короткого кийка.

Посеред табору Смок побачив трохи осібне багаття, що, безперечно, належало Снасові. Хоча й тимчасове, житло його було добре впоряджене й більше від інших. Згорнуті шкури й різне начиння лежали на високому помості — щоб не дотяглися собаки. Велика брезентова заслона, майже шатро, правила за спальню. Збоку стояв шовковий намет — що їх полюбляють мандрівні дослідники та багаті мисливці. Не бачивши зроду шовкового намету, Смок підійшов ближче. Поки він стояв і придивлявся, поли намету розгорнулися і вийшла молода жінка. Вона з'явилася так швидко й несподівано,