Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий кит

Вузькі потаємні долини, блакитні, м'які схили пагорбів; коли гомінка тиша панує над ними, ти ладний заприсягтися, що бачиш потомлених дітлахів, які, набігавшись досхочу, сплять на галявинах, і навколо сяє веселий травень, і от-от розцвітуть лісові квіти. І все це зливається з відчуттям таїни у твоїй душі, і вигадка поєднується з дійсністю, і вони, зливаючись, стають одним цілим.

Не можна сказати, що ці заспокійливі картини не впливали на Ахаба, бодай тимчасово. Та якщо ці таємничі золоті ключі відчиняли двері до його потаємних скарбниць, один його подих змушував їх розсипатися в прах.

О зелені долини! О вічна весно неозорих краєвидів душі! Тут — хоча згубний суховій земного життя вже спалив вас дотла, — тільки тут людина ще може бавитися та вибрикувати, наче прудке лоша-одноліток у конюшині рано-вранці, і якоїсь миті відчувати на своєму тілі холодну росу безсмертного життя. Якби ж, о Господи, ці блаженні хвилини спочинку могли тривати вічно! Та плутане, оманливе плетиво-життя біжить плином по основі; прямо — штилі, поперек — шторми; на кожен штиль припадає шторм. У цьому житті немає прямого, безповоротного розвитку; ми ступаємо не твердими сходинками, щоб зупинитися біля останньої, — від малечої несвідомості, крізь бездумну віру дитинства, крізь сумнів підлітка (спільна доля), скептицизм, а потім і крізь зневіру, до спокою зрілості, що виражений у слові «якщо». Ні, зійшовши на одну сходинку, ми знову та знов ідемо по колу; і завжди лишаємось одночасно і немовлятами, і дітьми, і підлітками, і чоловіками з вічним «якщо». Де наш останній причал, до якого ми пристанемо навіки? У якому небесному ефірі пливе цей світ, від якого ніколи не втомляться і найбільш утомлені? Де ховається батько знайди? Наші душі — мов сироти, чиї нехрещені матері померли при пологах; таємниця нашого батьківства лежить у могилі, і ми мусимо зійти туди, щоб її пізнати.

Того самого дня і Старбак, дивлячись із борту свого вельбота в золоте море, стиха проказав:

— Незбагненна, чарівна принада, яку бачить юний коханець в очах своєї милої! Не кажи мені про твоїх гострозубих акул і про твою людожерську злобу. Дозволь забути про дійсність, дозволь пам'яті замовкнути; я дивлюся у твою глибінь і все ж таки вірю.

А Стабб підстрибнув, як риба, сяючи лускою в золотавому світлі:

— Я Стабб, а Стабб чого тільки не бачив; та в одному Стабб може поклястися — що завжди був веселий!

Розділ 115

«Пеквод» зустрічає «Кавалера»

І справді звеселяло зір та слух те видовище, що постало перед «Пекводом» із підвітряного боку невдовзі після того, як викували гарпун для Ахаба.

Це був нентакетський китобійний корабель «Кавалер», на якому щойно закатали останню бочку і з гуркотом вкотили її в повнісінький трюм; і тепер, прикрашений, як на свято, він весело, трошки хизуючись, обходив розсіяні по всій промисловій зоні кораблі, перш ніж лягти на зворотний курс.

На його щоглах стояли троє чатових із довгими, розмаєними на вітрі червоними стрічками на шапках; за кормою висів догори дном тепер непотрібний вельбот, і на бушприті гойдалася довга щелепа останнього вбитого кита. Повсюди на снастях були підняті сигнальні прапори всіх кольорів. По боках кожного з трьох обгороджених плетеними перестінками марсів стояли дві бочки із спермацетом, а над ними на топ-краспицях — вузькі барильця з тією самою дорогоцінною рідиною, і навіть на грот-щоглі висіла бронзова лампа.

Як ми дізналися згодом, промисловий рейс «Кавалера» був на диво успішним; на диво, бо інші кораблі, що плавали в тих самих водах, упродовж місяців не могли вполювати жодної риби. А «Кавалер» не тільки роздав стрічним свої запаси солонини та хліба, щоб звільнити місце для цінного спермацету; він ще й виміняв у них порожні бочки, які потім, наповнивши, ставили на палубі і в капітанській та офіцерській каютах. Навіть круглий стіл із кают-компанії пішов на дрова; і тепер там обідали на широкому дні спермацетової бочки, принайтованої до підлоги. У кубрику матроси просмолили свої скрині і наповнили їх лоєм; казали навіть, що кок прилаштував кришку до найбільшого зі своїх казанів і налив у нього лою; що стюард заткнув носик у свого кавника і налив у нього лою; що гарпунери повиймали гарпунні руків'я з розтрубів і налили в них лою; одне слово, все на кораблі було повне лою, окрім кишень самого капітана: він лишив їх порожніми, щоб було куди закладати руки на знак гордовитого задоволення собою.

Цей веселий корабель-щасливчик наближався до похмурого «Пекводу», і з його палуби долинали варварські звуки, подібні до бою великих барабанів. Коли він підійшов ближче, стало видно, що це матроси з'юрмилися навколо саловарних казанів, накритих зверху «мішками» — тобто висушеними, мов пергамент, шлунками чорного дельфіна, і, горлаючи пісні, у такт лупили по них кулаками. На юті помічники капітана й гарпунери витанцьовували із смаглявими кралями, що повтікали до них із полінезійських островів, а в пишно прикрашеній шлюпці, котра висіла високо на линвах між фок— і грот-щоглою, сиділи троє негрів з Лонг-Айленда і, розмахуючи блискучими кістяними смичками, шкварили веселу джиґу. Інші члени команди поралися біля стін саловарні, звідки вже витягли казани. Можна було подумати, що це руйнують кляту Бастилію — так вони відчайдушно горлали, викидаючи за борт нікому тепер не потрібні цеглу та вапно.

Володар і повелитель цих веселунів — капітан, гордо випроставшись, стояв на юті, споглядаючи цю сцену, що наче була влаштована йому на втіху.

І Ахаб теж стояв на юті, чорний, набурмосений, мовчазний; і коли два кораблі зійшлися, один — суцільне свято з приводу того, що відбулося, другий — лиховісне передчуття того, що мало відбутися, обидва капітани наче втілювали разючий контраст цієї сцени.

— Просимо до нас на борт! — гукнув командир веселого «Кавалера», піднімаючи над головою пляшку та келих.

— Ти не бачив Білого Кита? — проскреготів Ахаб у відповідь.

— Ні, тільки чув про нього, і то не вірю, — відмахнувся той. — Просимо, капітане!

— Ти щось збіса веселий. Пливи далі. Чи є в тебе людські втрати?

— Такі, що й говорити не варто, — двоє остров'ян, ото й усе. Ходи до нас, друже! Я тебе вмить розвеселю. Ходи, в нас тут бач яка музика! Корабель повний, і ми йдемо додому.

— Яка ж панібратська дурість! — промимрив Ахаб, а вголос гукнув: — Кажеш, повний корабель і курс додому? Ну, а в нас корабель порожній, і ми йдемо полювати; отже, нам не по дорозі. Гей, на баку! Підняти