Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

грудьми, підступала до горла нудота. Бо той апетит, над відсутністю якого все колись бідкалася Мамка, природний апетит дев’ятнадцятирічної дівчини, тепер подужчав учетверо від тяжкої повсякденної пращ, зовсім для неї не звичної.

Але не тільки власний апетит допікав Скарлет: куди вона тільки не гляне, скрізь бачить зголоднілі обличчя, чорні й білі. А ще ж і у Керрін та Сьюлін невдовзі прокинеться голодна ненасить, звичайна для тих, хто одужує після тифу. Он уже й малий Вейд безугаву скімлить:

— Вейд не хоче ямсу. Вейд голодний.

Інші також бурчали:

— Міс Скарлет, як я не попоїм ще чого-небудь, у мене не буде молока для немовлят.

— Міс Скарлет, на порожній шлунок я дров не врубаю.

— Ясочко, я вже так скучила за чимось смачненьким.

Доню, що це в нас раз у раз ямс та ямс.

Тільки Мелані не нарікала,— Мелані, обличчя якої дедалі більше марніло й полотніло і навіть уві сні бралося судомою.

— Я не голодна, Скарлет. Віддай мою пайку молока Ділсі. Їй треба годувати дітей. А хворим не так кортить їсти.

Оця її лагідна витривалість дратувала Скарлет дужче, аніж докучливе скімлення інших. Тих вона могла присадити, в’їдливо висміявши, що й робила не раз, але перед жертовністю Мелані губилася, через що й брала її злість. І Джералд, і негри, і Вейд горнулися тепер до Мелані, бо вона, попри всю свою немічність, була добра й співчутлива, тоді як Скарлет не ставало вже ні на одне, ні на друге.

А щодо Вейда, то він і днював, і ночував у кімнаті Мелані. З Вейдом було щось негаразд, але що саме — Скарлет не мала коли подумати. Вона пристала на Мамчину гадку, що в малого глисти, й без кінця поїла його настоянками з сухих трав та кори, як то Еллен завжди робила з негренятами у таких випадках. Але від глистогінних засобів Вейд лише бліднув. У ці дні Скарлет ледве чи сприймала Вейда як живе створіння. Він їй здавався тільки ще однією морокою, ще одним ротом, який доводилось годувати. Колись, як мине оця скрута, вона й бавитиметься з ним, і розповідатиме йому казки, і навчить читати, але тепер у неї не було на це ні часу, ні охоти. А що він завжди плутався під ногами, коли її найдужче обсідали втома та клопіт, вона часто озивалася до нього гострим тоном.

Скарлет дратувало, що від її нагінок очі в нього наполохано округлялися, і він у такі хвилини робився якимсь наче недоумкуватим. Вона просто не усвідомлювала, що малий жив, оточений звідусіль жахіттями, з якими й дорослому не так легко було впоратись. Страх опосів Вейда, гнітив йому душу, змушував перелякано скрикувати серед ночі. Досить було якогось несподіваного шуму чи різко сказаного слова, як він уже починав тремтіти, бо у голові в нього всі ці шуми невід’ємно пов’язувалися з янкі, а янкі він боявся більше, ніж привидів, якими страхала його Пріссі.

Допоки не прогриміли перші гармати під час облоги Атланти, він жив спокійним, розміреним і щасливим життям. Дарма що мати небагато приділяла йому уваги, він усе-таки звик відчувати від домашніх тільки ласку й добрі слова аж до тієї ночі, коли його розбурхали зі сну і він побачив небо у вогні й почув, як вибухи струшують повітря. У ту ніч і в наступний день він уперше в житті дістав ляпанця від матері й уперше почув від неї гострі слова. Його життя в затишному цегляному будинку на Персиковій вулиці — єдине життя, яке він знав,— урвалося в ту ніч навіки, і він так і не зміг оправитись після цієї втрати. Їхня втеча з Атланти йому лише одним засіла в пам’яті — думкою, ніби за ним женуться янкі, і відтоді він жив під повсякчасним страхом, що янкі зловлять його й розшматують. Тепер щоразу, як Скарлет підвищеним тоном дорікала йому за що-небудь, він увесь скулювався і в його благенькій дитячій пам’яті оживали страхи тієї моторошної ночі, коли вона вперше так нагримала на нього. Янкі та сердитий материн голос тепер назавжди злилися в його уяві в щось одне, і він почав боятися матері.

Скарлет помітила врешті, що малюк уникає її, і в ті рідкісні моменти, коли поміж своїх нескінченних обов’язків вона знаходила хвилину подумати про Вейда, це її неабияк непокоїло. Краще б уже він чіплявся за її спідницю! Скарлет дратувало, що він знаходив захисток біля постелі Мелані й там тихенько грався собі в усякі ігри, які вона йому підказувала, і слухав різні історії, які вона розповідала. Вейд обожнював свою «тітусю», що мала такий лагідний голос, завжди всміхалася й ніколи не казала: «Цить, Вейде! Не мороч мені голови!» або: «Не крутись під ногами, ради Бога!»

Скарлет не мала ні часу, ні бажання возитися з ним, але їй було заздро, коли це робила Мелані. Застукавши його раз, як він стояв догори ногами на її ліжку, а тоді беркицьнувся просто на неї, вона зі злості дала йому стусана під бік.

— Чи ти не знаєш, що тітуся хвора, що отак гепаєш у неї на постелі? Ану марш надвір і не смій сюди потикатись!

Але Мелані простягла слабосилу руку й пригорнула до себе заплакане дитинча.

— Ну годі-бо, годі, Вейде. Ти ж не хотів зробити мені зле, правда? Він зовсім не заважає мені, Скарлет. Нехай тут грається. Я хоч так трохи догляну його. Це єдине, що я можу робити, поки видужаю, а ти й без нього маєш повні руки роботи.

— Не дурій, Меллі,— різко відказала Скарлет.— У тебе все-таки справи не дуже добрі, а коли Вейд гуцятиме тобі на животі, вони не покращають. Затям, Вейде: як я ще раз застану тебе на ліжку в тітусі, це тобі так не минеться. І перестань шморгати носом. Без кінця шморгаєш! Набирайся мужності!

Вейд, схлипуючи, вибіг з кімнати й заховався в льоху. Мелані закусила губу, а на очах у неї зблиснули сльози. Мамка, що з-за дверей спостерігала цю сцену, насумрилась і важко переводила подих. Але ніхто в ці дні не насмілювався сказати щось наперекір Скарлет. Усі остерігались її гострого язика і цієї нової злорікої істоти, що в неї вселилась.

Скарлет посіла тепер у Тарі неподільну владу, і, як це часто буває з тими, хто раптово піднісся до самовладдя, у ній ожила раніш прихована схильність поштурхувати людьми. І не тому, що вона від природи була