Жоель Діккер - Правда про справу Гаррі Квеберта

найняв цілу юрму білявих повій, щоб вони йому позували. Та якось в Аврорі він зустрів Нолу. І закохався. Сказав, що після тієї його нареченої вперше зумів покохати знову. А потім приїхав Гаррі, геніальний письменник і красень. Такий, яким би хотів бути сам Лютер. І Нола закохалася в Квеберта. Тоді Лютер вирішив, що він теж хоче бути Гаррі… І що я мав удіяти? Я вкрав у нього життя, я забрав у нього все. Як я міг не дозволити йому кохати?

— То це все було для того, щоб позбутися почуття провини?

— Та називайте це як завгодно.

— А двадцять дев’ятого серпня… що було далі?

— Коли Лютер зрозумів, що це я… він забрав речі й поїхав геть на чорному «шевроле». Я відразу подався за ним. Хотів поговорити. Хотів, щоб він вибачив мені. Та він пропав. Я шукав його цілий день і частину ночі. Марно. Я так лютував на себе. Сподівався, що він сам повернеться. Та наступного дня надвечір по радіо оголосили про зникнення Ноли Келлерґан. Підозрюваний був за кермом «чорного шевроле»… Мені нема чого вам пояснювати. Я вирішив нікому нічого не казати, щоб не подумали на Лютера. Та ще й тому, що, можливо, я був не менше винен, ніж він. Тому й не втерпів я, коли ви прийшли сюди і почали порпатися в минулому. Та, зрештою, саме завдяки вам я дізнався, що Лютер не вбивав Ноли. Це було так, наче я і сам її не вбивав. Ви зняли камінь з мого сумління, пане Ґольдмане.

— А «мустанг»?

— Він у мене в гаражі, під брезентом. Тридцять три роки ховаю його там.

— А листи?

— Їх я теж зберіг.

— Я хотів би поглянути на них, якщо можна.

Стерн зняв зі стіни картину, за нею був невеличкий сейф. Він відчинив його і дістав коробку з-під взуття, там було повно листів. Отак я і познайомився з листуванням Гаррі та Ноли, тим, що лягло за основу «Початків зла». Я відразу впізнав перший лист, той самий, яким починалася книга. Лист від 5 липня 1975 року, той сумний лист, який написала Нола, коли Гаррі не захотів її і вона дізналася, що він провів вечір 4 липня з Дженні Довн. Того дня вона запхнула під двері конверт із листом і двома світлинами з Рокленда. На одній була зграя чайок, на другій вони обоє, разом, на пляжі.

— Як це опинилося в Лютера? — запитав я.

— Хтозна, — відказав Стерн. — Та я не здивувався, якби він заліз до Гаррі в дім.

Я замислився: звісно, він міг спокійнісінько поцупити листи за ті кілька днів, поки Гаррі не було в Аврорі. Та чому Гаррі ніколи не казав мені, що в нього зникли листи? Я попросив дозволу взяти листи з собою, і Стерн погодився. Мене гризли сумніви.

*

Гаррі стояв лицем до Нью-Йорка, слухав мене і плакав.

— Коли я побачив ті листи, — продовжував я, — в голові в мене все перемішалося. Я почав думати про вашу книжку, ту, що її ви лишили для мене в роздягальні фітнес-клубу, — «Чайки Аврори». І раптом до мене дійшло те, чого я раніше не помічав: у «Початках зла» немає чайок! Як я міг не помічати цього так довго: жодної чайки! А ви ж присягалися, що там будуть чайки! І тоді я збагнув, що «Початки зла» написали не ви. Книжка, що ви писали влітку 1975 року, — це «Чайки Аврори». Цю книжку ви написали, цю книжку Нола передруковувала на машинці. А підтвердження я здобув, попросивши Ґегаловуда порівняти почерк листів, які отримувала Нола, і напису на рукописі, що знайшли біля її тіла. Сержант сказав, що результати збігаються, і я збагнув, що коли ви просили спалити той ваш рукопис, той, написаний від руки, ви мене просто використали. Почерк був не ваш… Книжку, яка зробила вас великим письменником, написали не ви! Ви її вкрали в Лютера!

— Замовкніть, Маркусе!

— Хіба я брешу? Ви поцупили книгу! Чи може бути страшніший злочин для письменника? Тим-то ви й назвали її «Початки зла»! А я ніяк не міг збагнути, чому в такої красивої історії така похмура назва! Та назва стосувалася не книжки, вона стосувалася вас. Та й самі ви казали мені: книжка пов’язана не зі словами, вона пов’язана з людьми. Ця книжка — початок зла, що відтоді підточувало вас, зла самозванства, докорів сумління!

— Годі, Маркусе, припиніть! Замовкніть!

Він плакав.

— Якось Нола лишила коло ваших дверей конверт, — провадив я. — Це було 5 червня 1975 року. Там були фото чайок і лист на її улюбленому папері: вона писала про Рокленд і про те, що ніколи вас не забуде. Ви тоді намагалися уникати зустрічей із нею. Та лист до вас так і не дійшов, бо Лютер стежив за домом і забрав його, коли Нола пішла. Отак, від того самого дня, він почав листуватися з Нолою. Відповів на листи від вашого імені. Вона відповідала, вважаючи, що пише вам, але він перехоплював пошту з вашої поштової скриньки. І писав їй відповідь, видаючи себе за вас. Ось чому він вештався довкола вашого дому. Нола вважала, що листується з вами, і це листування з Калебом стало «Початками зла». Але як ви могли, Гаррі…

— Маркусе, я був у паніці! Того літа мені було так тяжко писати. Гадав, я ніколи нічого не створю. Писав цю книжку, «Чайки Аврори», та мені здавалося, що вона дуже погана. Нола була в захваті, та я ніяк не міг заспокоїтися. Лютий був страшенно. Вона передруковувала рукописні сторінки на машинці, я перечитував і шматував їх. Вона благала мене припинити, казала: «Не робіть цього, ви чудово пишете. Прошу вас, закінчте її. Любий Гаррі, якщо ви не закінчите, я не переживу цього!». Та я їй не вірив. Мені здавалося, я ніколи не стану письменником. А потім, якогось паскудного дня, в двері до мене подзвонив Лютер Калеб. Сказав, що йому нема до кого звернутися, то він прийшов до мене: він написав книжку і не знає, чи варто показувати її видавцям. Розумієте, Маркусе, він думав, що я великий письменник із Нью-Йорка і зможу йому зарадити.

20 серпня 1975 року

— Лютер?

Гаррі стояв на порозі, він був здивований.

— То… топритень, Гаррі.

Запала ніякова мовчанка.

— Я можу чимсь вам прислужитися, Лютере?

— Я прийшов до ваш