Євгеній Шульженко - Гра почалась 1. Племʼя, Євгеній Шульженко

Діти відпустили руки та пішли в сторону лабораторії. Пройшли коридор та вийшли до дверей, де стояла змішана охорона племені Вітрів та поселення Порожньої Руки. Як тільки хлопці та дівчата побачили ватажка, дістали ключ та відкрили двері. Мілана та Степан зайшли до лабораторії та звернули до їдальні. Вже був обід, тому Юра був, більш за все, саме там.

Вожаті привітались та швидко підготували підноси для ватажка та її друга. Мілана оглянула приміщення та побачила Юру, махнула йому рукою, той відповів. Дівчина, разом з Степаном, пішли до татка парку Совки. Вони разом пообідали та розповіли про свій план. Юра ж розповів про Легіон небагато. Друзями він би їх не назвав, але вони завжди вели себе чемно. Приходили влітку часто, приносили речі та їжу в подарунок або обмінювали на щось, що було в поселення Порожньої Руки. Маша та Рома завжди були разом, дуже любили про все поговорити. А більш за все їх цікавив сам новий світ. Вони не раз розповідали про те, що це шанс для всієї планети – відродити нове життя, без війн та конфліктів, в яких винні лише дорослі.

Склалось враження, що ватажки Легіону, як і губернатор міста Сонця, не хотіли, щоб дорослі прокидались. Це насторожувало. Та головне, все ж таки їх вік та те, що вони не спали. Губернатору то виповнилось дванадцять років він знав, що засне. Маша та Рома не спали. Про це Мілана не сказала Юрі, але в кінці запитала у ватажка поселення – як на його думку, скільки їм років. Той підняв плечі та відповів, що точно не менше дванадцяти. Він не знав про секрет, дівчина впевнилась в цьому.

 

Вийшовши з парку Совки, Мілана та Степан, закутані в куртки, шарфи та шапки, вирушили до Легіону. З собою взяли трохи консерви, щоб не прийти з пустими руками. Аліша бігла поряд, її не треба було вмовляти, вона як почула про плани Мілани, то дуже розлютилась. Спочатку вона почала шипіти на дівчину, не пускати її вдягатись та готуватись до подорожі. Навіть були спроби дряпатись та кидатись на дівчину. Ватажок не могла зрозуміти, що коється з кішкою.

Та спроби Аліши не мали успіху, тому вона була вимушена заспокоїтись та чекати виходу. Звичайно, щоб не думала собі подруга Мілани, відпускати її саму вона не збиралась. Степана Аліша не долюблювала, тому не вважала, що він взагалі має якийсь сенс в цьому поході. Сіла біля виходу з лабораторії та чекала, вилизуючи лапи, готуючись до сніжного переходу. Та будь-хто, проходячи біля кішки, міг впевнено сказати, що вона була дуже сумна.

Мілана, лишаючи плем’я Вітрів, погодила з дітьми, що Аніта буде за головну, тому всі мають слухатись її та виконувати всі розпорядження. Зібрались та пішли.

Зараз, крокуючи по снігу, Мілана та Степан вийшли до гіпермаркету та почекали Алішу. Та перестрибувала кучугури снігу, поспішаючи за дітьми. Далі, перейшли перехрестя та рушили вздовж приватного сектору. Йти треба було не більше години, тому через швидко побачили ту саму школу, біля якої зустріли Легіон.

Дійшовши майже до паркану школи, помітили серед дворів приватних будиночків рухи. Це були ти самі дівчата, що минулого разу кидались сніжками. Мілана зупинилась, помахала їм рукою та дістала з кишені плитку шоколаду. Цього добра діти племені Вітрів також набрали з бомбосховища, та розуміючи, що за стільки часу шоколад дітям вже лише сниться.

Спочатку було тихо, та потім виглянула одна голова з-за паркану. Дитина махнула рукою, показуючи іншим, що небезпеки немає. За хвилину до Мілани та Степана підскочила група дітей шести-семи років та привітались.

Ми прийшли до вас в гості, - посміхнулась Мілана дівчатам, - а це вам. Справжній шоколад! Не може такого бути! – відізвалась дівчинка тоненьким голоском. - Де ви його дістали? Це секрет, - засміялась ватажок племені Вітрів, - але тільки поділіться один з одним.

Дівчата замахали головами та вже почали розривати упаковку та ділити шоколад. Запхавши свою частину в рота, дівчинка запросила Мілану та Степана до школи. Пройшли ворота та відкрили вхідні двері. Ззовні охорони не було, було враження, що вони спеціально тримають школу наче пустою, або просто ховаються від холоду. Та охорона була в середині. В холі школи стояло не менше десяти хлопців та дівчат з зброєю. Спочатку вони побачили дівчат, що заходили в середину та потім підняли погляд на гостей.

Мілана зупинилась на вході, оскільки відчула, як Аліша намагається зубами відтягнути дівчину від школи. Вона зупинилась та присіла. Погладила кішку за вушком та всміхнулась. Запросила з собою, та Аліша сіла, замахала головою зі сторони в сторону, вона не хотіла заходити. Ватажок зітхнула та встала. «Як хочеш» - подумала Мілана та зайшла в середину. Двері зачинились, та Аліша до останнього моменту дивилась в слід подруги, не рушивши з місця.

Одна з дівчат підійшла до високого хлопця з трубою в руках, щось йому прошепотіла на вухо. Хлопець випрямився та пішов кудись по коридору, піднявся по сходам вверх та зник. Поки діти чекали повернення охоронця, запросили Мілану та Степана до вогнища. В холі за охороною стояло два мангали. В обох горіли дрова, нагріваючи приміщення. Діти підійшли до вогню, познімали рукавички та почали відігрівати руки.

Мілані та Степану запропонували чай, ті звичайно не відмовились. Дівчата побігли в сторону закритого приміщення. Коли відкрили двері, то діти відчули запах їжі. Це точно була їдальня. За хвилину, діти повернулись з пластиковими чашками та великим термосом. Він був такий тяжкий, що дівчинка, років семи, яка несла його, важко переступала з ноги на ногу. Степан підскочив та допоміг з ношею. Розлили чай та почали зігріватись з середини. Мілана майже одразу згадала за консерви, та діти витягнули все з рюкзаків. Охорона Легіону присвиснула та роздивилась подарунки. Швидко все зібрали та понесли до їдальні.