Анні Флейм - В обіймах привида, Анні Флейм

— Тут насправді мало що варте вашої уваги, — починає пояснювати Себар, наблизившись до мене, адже сама я в його бік не роблю жодного кроку. — Це — стайні, — вказує він на крайню з правого боку будівлю, призначення якої для мене й без того очевидне.

Біля неї стоїть диліжанс, а трохи далі видніється копиця сіна для коней. 

— Це — комори, — долоня повіреного рухається ліворуч від стайні та одним жестом охоплює одразу три будівлі. — В одній зберігається зерно та сіно, інші — вільні, їх можна заповнити овочами або чимось іншим.

Я мовчки киваю, щоб продемонструвати — мені все зрозуміло.

— Там, — Себар вказує на будівлю ще лівіше, доволі велику, — зберігаються інструменти, а ще стоять механізми, які відповідають за подачу води та енергетичне живлення маєтку.

Це треба запам'ятати хоча б для того, щоб при нагоді перенести інструменти… кудись. Та хоч би й до якоїсь з комор. Що менше поряд з магічними механізмами вештатиметься людей, то краще.

— А це — житло для прислуги.

Ним виявляється остання будівля, крайня з лівого боку. Невеличкий, але доволі чепурний будиночок виділяється на тлі інших наявністю вікон. Виходить, Ліна з Хальфом ночуватимуть тут.

— З господарчими будівлями все, тепер залишилися ліс та озеро, — бадьоро підсумовує Себар. — Можемо прогулятись прямо зараз, — додає він, позбавивши мене пристойної можливості перевести розмову на щось інше.

— Я б хотіла спочатку уважніше оглянути будівлі, — все ж намагаюсь використати один з найвагоміших аргументів, щоб отримати відстрочку від цієї прогулянки під приводом хазяйновитості.

— Гадаю, для цього у вас буде ще багато часу, — усміхається повірений. — А от день завтра чи пізніше може виявитися не таким погожим, тоді як зараз погода просто ідеальна для створення першого враження. А воно того варте, повірте. 

Я придушую зітхання, зрозумівши, що просто так він не відчепиться. Доведеться йти.

— До того ж, — продовжує наполягати Себар, — тут зовсім недалеко, встигнемо повернутись до обіду.

Ох вже ці правила чемності та гостинності.

— Що ж, тоді ходімо, — змушую себе усміхнутись і першою вирушаю вперед, геть-чисто проігнорувавши невпевнений жест повіреного. 

Схоже, він хотів подати мені руку.