Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

сяють від радості. Король дав обіцянку покарати смертю вбивцю адмірала, а що це той самий, хто згубив і батька де Муї, то син уб’є двох зайців відразу.

— Вибачте, — сказав Ла Моль, звертаючись до солдата, — чи не могли б ви сказати: цей офіцер не пан де Муї?

— Так, пане дворянин.

— А ті, що поїхали з ним...

— То були ті нечестивці... я вже сказав це.

— Дякую, — сказав Ла Моль, не показуючи, що помітив презирство в словах вартового. — Це я й хотів знати.

І підійшовши швидше до ватажка вершників, сказав: — Пане, я довідався, що ви пан де Муї.

— Так, пане, — чемно відповів офіцер.

— Ім’я ваше, добре відоме серед протестантів, дало мені сміливість звернутися до вас, пане, з проханням про послугу.

— Яку, пане?.. Але, перш за все, з ким маю честь говорити?

— З графом Лераком де Ла Молем.

Молоді люди привіталися.

— Я слухаю вас, пане, — сказав де Муї.

— Пане, я прибув з є з листом від пана д’Оріака, правителя Прованса. Лист цей адресований до короля Наварського і містить в собі дуже важливі і негайні повідомлення... Як мені передати йому цього листа? Як мені увійти до Лувра?

— Нічого нема легшого, як увійти до Лувра, пане, — відповів де Муї. — Боюся тільки, чи король Наварський не надто зайнятий у цей час, щоб прийняти вас. Проте, все одно, якщо ви зволите піти за мною, я проведу вас до самих його покоїв. А там як самі знаєте.

— Дякую тисячу разів!

— Ходімо, пане, — сказав де Муї.

Де Муї зліз з коня, кинув повіддя на руки своєму слузі, підійшов до хвіртки, назвав себе вартовому, завів де Ла Моля в замок і, відчиняючи двері до королівських покоїв, сказав:

— Зайдіть, пане, і довідайтесь.

І, вклонившись Ла Молю, пішов.

Ла Моль, зоставшись сам, озирнувся довкола себе.

У передпокої не було нікого: двері всередину були відчинені.

Він ступив кілька кроків і опинився у вузькому коридорі.

Він постукав і гукнув, але ніхто не відповів йому. Найглибша тиша панувала в цій частині Лувра.

— Що ж мені говорили, — подумав він, — про суворий етикет? По палацу можна ходити туди й сюди, як по майдану.

І гукнув ще раз, але так само безрезультатно.

— Ну, підемо далі, — подумав він, — треба ж, кінець-кінцем, розшукати когось.

І пішов коридором, який ставав щодалі темніший.

Раптом двері з противного боку коридору відчинились, і з’явилось двоє пажів з канделябрами в руках, що освітили жінку високого зросту, величної постави і надзвичайної краси.

Ясне світло впало на Ла Моля, що завмер нерухомий.

— Жінка теж зупинилась, як зупинився Ла Моль перед нею.

— Чого вам треба, пане? — спитала вона молодого чоловіка голосом, що забринів в ушах його чарівною музикою.

— О, пані, — сказав Ла Моль, спускаючи очі, — простіть мені, прошу вас. Пан де Муї зробив ласку завести мене сюди, і я шукаю короля Наварського.

— Його величності немає тут, пане; я гадаю, він у свого шурина. Але, за його відсутністю, чи не могли б ви сказати королеві?

— Так, без сумніву, пані, — відповів Ла Моль, — якби хтось зволив провести мене до неї.

— Ви перед нею, пане.

— Як! — скрикнув Ла Моль.

— Я королева Наварська, — сказала Маргарита.

Ла Моль зробив бистрий рух, повний подиву і переляку; королева усміхнулась.

— Кажіть швидше, пане, — сказала вона, — бо мене чекають у королеви матері.

— О, пані, якщо вас так пильно чекають, дозвольте мені піти, бо я не міг би говорити з вами в цю хвилину, я нездатний зв’язати двох слів; поява ваша засліпила мене. Я не маю сили думати, я не тямлю себе від захоплення.

Повна грації й краси, Маргарита наблизилася до молодого чоловіка, який, сам того не знаючи, поводився, як витончений придворний.

— Не гайтеся, пане, — сказала вона. — Я чекаю і мене чекають.

— О, простіть мені, пані, що я не вітав вашу величність з тією шанобливістю, якої маєте ви право чекати від одного з найнижчих слуг ваших, але...

— Але, — перехопила Маргарита, — ви прийняли мене за мою служницю.

— Ні, пані, за привид прекрасної Діани де Пуатьє. Мені казали, що вона приходить до Лувра.

— Ну, пане, — сказала Маргарита, — я не боюся за вас, ви матимете успіх при дворі. Ви кажете, у вас лист до короля? Це зовсім непотрібно. Проте, все одно, де він? Я передам його королю... Тільки не гайтеся, будь ласка.

В одну мить Ла Моль розстібнув шнурки свого камзола і витяг схований на грудях лист у шовковому конверті.

Маргарита взяла лист і глянула на почерк.

— Ви не пан де Ла Моль? — сказала вона.

— Так, пані. О, боже мій, невже я такий щасливий, що ім’я моє відоме вашій величності?

— Я чула його від короля, мужа мого, і від брата мого, герцога д’Алансона. Я знаю, що вас чекають.

І вона сховала лист, який щойно був під курткою в молодого чоловіка і ще дихав теплом його грудей, за свій корсаж, цупкий від вишивок та діамантів. Ла Моль пожадливо слідкував очима за кожним рухом Маргарити.

— Тепер, пане, — сказала вона, — спустіться до галереї внизу і дожидайтесь, поки прийде посланець від короля Наварського або від герцога д’Алансона. Паж мій проведе вас.

З цими словами Маргарита пішла далі. Ла Моль оступився до стіни. Але коридор був такий тісний, а фіжми королеви Наварської такі широкі, Що шовкове плаття її черкнулось по вбранню молодого чоловіка, і там, де вона пройшла, розлилися пахощі.

Ла Моль здригнувся всім тілом і, почуваючи, що от-от упаде, прихилився до стіни.

Маргарита зникла, як привид.

— Ви йдете, пане? — спитав паж, відряджений провести Ла Моля до нижньої галереї.

— О, так, так! — скрикнув Ла Моль у сп’янінні, бо молодий хлопець показував йому ту саму дорогу, якою щойно пройшла Маргарита, і він сподівався побачити її ще раз, якщо поспішить.

— О, — казав він, ідучи за пажем, — це не смертна, це богиня, і, як сказав Вергілій Марон: