Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

теми. Дурість так і випирала з його коментарів щодо моїх одкровень. Весело було гратись у цю трохи небезпечну гру. Перейшли до «Матеріалізму й емпіріокритицизму» (він сам запитав про цю працю). Про визначення матерії: я спитав у нього поради, як мені у цьому розібратись, — бо це так геніально, що для звичайного студента малодоступно. Він щиро признався, що для нього це теж складно.

Потім він знову заговорив про друзів. «Чи є у вас друзі в університеті?» Я пояснив, що так занурився у вивчення математики, що у мене немає часу на друзів.

— Але ж є люди, з якими ви розмовляєте про філософію?

— Так, звичайно.

— Серед них, мабуть, є розумні люди? Я хотів би з ними познайомитись.

— Будь ласка. У мене є знайомий письменник, С. Ми з ним часто зустрічаємось і сперечаємось.

Завкадрів попросив адресу. Я дав. Потім він спитав, які проблеми ми обговорюємо.

— Чиє життя на Марсі. С. доводить, що ні, а я навпаки.

Я дуже довго пояснював йому, що моя точка зору і є істинно марксистська. Той погодився.

Тепер я думаю, що вчинив тоді недобре, бо не було стовідсоткової певності, що доніс С.

Завкадрів спитав, чи я не пробував зустрітися з кимось із відомих людей. Я вирішив з нього познущатись і розповів про свою поїздку до Гліба Максиміліановича Кржижановського.

Я і справді їздив до Кржижановського, Ленінового друга, до людини, що виступала проти Сталіна. Мені хотілось дізнатись, як пояснює сталініану ленінець. Але, коли я приїхав до нього, мені відчинила двері старенька жінка і сказала: «Я їхня служниця. Гліб Максиміліа-нович тяжко хворий і лежить у Кремлівській лікарні». Мене настільки вразило те, що у ленінця є служниця, що я і думати перестав з ним зустрічатись.

Про служницю і про те, що Кржижановський — друг Леніна, я не сказав.

Очиська у завкадрів заблищали від задоволення, він вийняв записника і попросив сказати адресу, прізвище та інші дані. Я, зловтішаючись, дав їх. Коли він усе записав, я з невинним виглядом повідомив йому про те, що Кржижановський — старий більшовик і таке інше. На мить на обличчі товариша промайнуло розчарування, але потім воно змінилось на захоплення особою Кржижановського. Він остаточно зрозумів, що я безпечний дурень, і поспішив завершити розмову. Ми стояли на порозі й сердечно тиснули один одному руки. На прощання я спитав його, навіщо все-таки він мене викликав. Той повторив, що страшенно прагнув познайомитись з таким незвичайним студентом, і запропонував завжди до нього заходити, коли у мене з’являтиметься складна ідейна проблема.

Так минув перший у моєму житті допит. У 1964 році я спробував повторити цю тактику дурника-базіки, але слідчі були розумніші, й номер не вдався.

Другий випадок з С. також цікавий.

Я прочитав його нову повість. У ній розповідалось про те, як простий радянський хлопець став семінаристом і почав деградувати розумово й морально. Як же я здивувався, коли впізнав у цьому семінаристі себе — багато з моїх ідей, які я проповідував С., були вкладені в уста семінариста. Але обурило мене те, що він об’єднав мої ідеї з протилежними. Я запитав у дочки С. про цю повість. Вона підтвердила, що батько впевнений, що я стану набожною людиною і погано скінчу. (Все впиралося в те, що я тоді цікавився проблемою сенсу життя, а в тодішній офіційній літературі ця проблема вважалась суто релігійною.)

Якось ми дізнались, що в Будинку літераторів відбудеться доповідь колишніх священиків, що зреклися релігії. Ми з товаришем пішли послухати. Молоді священики розповідали про своє навчання в семінарії і подальшу службу батюшками. Осердям доповіді були сексуальні пригоди біблійних святих. Висвітливши цю проблему, вони перейшли до сексуальних пригод знайомих їм священиків. Ми з товаришем, «атеїсти», були обурені сороміцькими розповідями «відступників». Особливо гидко реагувала жіноча половина публіки — поетеси й авторки прози. У найпікантніших місцях вони хтиво хихотіли.

Після доповіді ми підійшли до С. і заговорили про його повість. Нас перебила якась молода дівуля. Вона заявила, що впізнала себе у семінаристі, навела С. декілька цитат, тотожніх з її словами. Потім вона обурено вказала на ті ідеї, яких вона ніколи не проповідувала. Ми з товаришем розсміялись і пояснили їй, звідки у семінариста ці ідеї. С. почав пояснювати інтимний процес творчості й «синтезний» образ семінариста. Ми заявили, що коли просто змішувати суперечливі ідеї, то це закінчується спотворенням цих ідей і це примітивний спосіб дискредитації ідеології супротивника. С. напророкував мені й дівулі похмуре ідейне майбутнє. (Цікаво, що з нею зараз?)

Закінчивши третій курс, я замислився над майбутньою роботою. Основна ідея часів десятого класу залишалась така сама: треба знайти найважливішу ланку. Додалася думка про те, що кожен повинен чесно робити свою справу на своєму місці. (Тільки через декілька років я довідався, що це називається «філософією малих справ», яка свого часу протиставлялась народовольцям.)

Яка ж ланка була найважливіша? У той час багато говорилось про диспропорцію між сільським господарством і промисловістю, про велику відсталість сільського господарства. Я й сам бачив злиденне життя колгоспників. Тому прийшов до висновку швидко — треба їхати у сільську школу і підіймати культуру селян. Справи з викладанням там дуже погані. Мізерна зарплата, ніякої творчості — все це відлякує молодь від професії вчителя. Але якщо частина молодих учителів у місті все-таки досить енергійні й розумні, то на село їдуть найпасивніші і найдурніші, невдахи. У мене були математичні здібності, була енергія, і тому мені здавалось, що я зможу принести в селі користь.

Я прийшов в обласний відділ народної освіти і попросив направити мене у сільську школу. Завідувач відділу подивився на мене як на ідіота, але направлення таки дав.

Село було за 60 км від Одеси. Маленьке, одна вулиця. До школи ходили учні і з сусіднього села. Школа — так звана «зростаюча» (раніше це була чотирирічна, зараз шестирічна, а буде восьмирічка). Я викладав арифметику, геометрію та фізику в 5-му й 6-му класах. У п’ятому класі одинадцять учнів, у шостому — двадцять.

Зарплата — 50 рублів, з яких половину я віддавав своїй господині, яка готувала їжу. За ліжко у хаті платив колгосп.

Найбільше спочатку мене вразили злидні селян. У селі третина туберкульозників. В декого з селян — власні корови. Але все молоко вони здавали у колгосп. У моєї господині була дочка років шести. Вона майже ніколи не пила молока.

З колегами було нудно: чоловіки говорили тільки про випивку, а