Леся Вороніна - Нямлик і Балакуча Квіточка, Леся Вороніна

Розділ четвертий,

де Чхальський ліс починає розкривати свої секрети,

а Гладкий Блукальчик дізнається про існування мапи

— Апчхи! — Олянка чхнула, здається, вже всоте й знеможено сіла на пеньок. — Я більше нікуди не піду, — промовила вона і знову голосно чхнула.

— Ну от, одразу видно, що ти нетутешня, — засміявся Гладкий Блукальчик. — Наш ліс одразу ж відчуває чужого і насилає на нього малих чхаників. Вони зовсім непомітні, маленькі — завбільшки з комара, і прозорі. А в руках у кожного чханика тоненька бадилинка, якою він лоскоче в носі у того, хто непроханим прийшов до нашого лісу.

Олянка хотіла заперечити, пояснити, що вона зовсім не чужа і прийшла сюди, аби знайти чарівні ліки від усіляких відомих і невідомих хвороб, але у носі в неї знову засвербіло, і вона щосили чхнула.

— Ну, все! Мені це набридло, — розсердився Буцик і раптом почав кумедно підстрибувати й плескати в долоні.

Олянка зареготала, бо їй здалося, що нямлик танцює якийсь чудернацький танок. Та несподівано дівчинка побачила, що в повітрі навколо неї почали з’являтися дивні створіння. Вони були схожі на крихітних крилатих мавпочок, які весь час гримасували, тихенько хихотіли й передражнювали одна одну.

З усього було видно, що їм страшенно подобається їхня робота. Вони цілим роєм наблизилися до Олянки, але тепер, коли дівчинка бачила чхаників, їй було легко від них ухилятися.

— Зараз я їх прожену, — пообіцяв Гладкий Блукальчик, і всі його три голови одночасно дмухнули в бік летючих нахаб. Здійнявся сильний вітер, і від крилатих мавпочок не лишилося й сліду.

— А довго нам ще йти? — запитала Олянка. — Бо мені здається, що ми весь час блукаємо по колу. Хоч я й чхала без упину, але ось цей пеньок я вже бачу втретє…

— Заспокойся, — смикнув Олянку за рукав нямлик, — невже ти й досі не зрозуміла, що у Чхальсысому лісі все відбувається за своїми законами? Здоровань, що сюди потрапив, обов’язково чхає, а Гладкий Блукальчик, перед тим, як знайти потрібне місце, має спершу щось з’їсти, аби стати ще гладкішим, а потім…

— Поблукати! — здогадалася Олянка.

— Але в нас надто мало часу, аби блукати тут ще півдня. Доведеться навчити Гладкого Блукальчика, як користуватися мапою. Ану, хлопці, нахиляйтеся до мене! — скомандував Буцик, дістав з кишені хусточку, розстелив її на землі і почав швидко малювати на ній якісь значки.

Гладкий Блукальчик слухняно нахилив усі свої три голови над хусточкою.

— А хіба дракони розуміються на мапах? — запитала Олянка, яка добре знала, що це ціла наука, яку її тато й мама вивчали багато років.

— Це особлива мапа, такі є тільки у нямликів, і даємо ми їх не кожному і лише в крайньому випадку. — Буцик знову понишпорив у кишенях і дістав звідти прозорий пакетик із блискучим сріблистим порошком.

Він розкрив пакетик і почав посипати срібним порошком носовичок, укритий загадковими знаками. І на очах враженої Олянки й Гладкого Блукальчика на носовичку з’явилися малесенькі дерева, кущі й трави, стежинки, озера й струмки. Зелені голови дракона нахилилися зовсім низько, він примружився й напружено вглядався у чарівну карту.

Аж раптом та голова, що з’їла Олянчин рюкзак, закричала:

— Та ось же вона — Балакуча Квіточка! Росте під горбочком-грибочком!

— Ось ти й навчився користуватися мапою, — похвалив Гладкого Блукальчика нямлик, — а тепер складай мапу й бери її собі. Наступного разу, коли я до тебе завітаю, ти не блукатимеш по всіх усюдах, а приведеш мене саме туди, куди треба.

Дракон акуратно зібрав у жменю срібний порошок, висипав його назад до пакетика — і все, що було на чарівній мапі, вмить зникло. На землі знову лежав звичайний маленький носовичок. Гладкий Блукальчик поклав посеред носовичка пакетик з чарівним порошком, потім зав’язав кутики хусточки й дбайливо заховав клуночок у дуплі найближчого гіллястого дуба.