Леся Вороніна - Нямлик і Балакуча Квіточка, Леся Вороніна
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Здається, Олянко, ти дещо забула, — гордовито промовив нямлик, — по-перше, ми з тобою стільки разів разом подорожували, і ніколи жоден здоровань нас не помітив… А, по-друге…
— Що, що по-друге? — захвилювалася дівчинка.
— А ти сама не розумієш? Звичайно, — Чарівна Страва!
— Ой, Буцику, пробач, я зараз, — Олянка намацала під подушкою металеву коробочку з-під льодяників і простягла її малому чоловічкові.
Нямлик вправним рухом витяг з кишені курточки маленьку ложечку і почав швидко-швидко наминати манну кашу, раз у раз голосно примовляючи:
— Ням! Ням! Ням!
Несподівано задзеленчала Олянчина мобілка, і вона приклала крихітний телефон до вуха.
— Доню, — почула дівчинка голос мами, — як ти себе почуваєш? Ти міряла температуру?
Олянка вже хотіла сказати, що їй дуже сумно самій, що в неї висока температура, та вчасно схаменулася.
— Мамо, все гаразд, я вже майже одужала, — бадьоро промовила Олянка й схрестила середній та безіменний пальці — у них в садочку вважалося, що так треба робити, коли брехати не хочеться, але обійтися без цього ніяк не можна…
— А чого у тебе такий слабенький голос? — стурбовано запитала мама.
— Та це просто поганий зв’язок, — запевнила дівчинка.
— Чудово! — зраділа мама. — Тоді ми з татом трохи затримаємося, у нас ще стільки роботи… Ти не проти, не сумуватимеш сама?
Ще п’ять хвилин тому Олянка, мабуть, страшенно образилася б, а може, й заплакала. Але тепер, коли біля неї був нямлик, дівчинка весело сказала:
— Ні, мамочко, я весь час сплю. Знаєш, мені такі чудові сни сняться!
Олянка хитро усміхнулася й озирнулася на Буцика. Але на ліжку малого чоловічка вже не було. Натомість на кріслі-гойдалці, що стояло біля вікна, сидів рудий веснянкуватий хлопчик у кумедному квітчастому костюмчику й ковпачку з точнісінько таким візерунком, як на шпалерах в Олянчиній кімнаті.
Поївши Чарівної Страви, її маленький друг миттєво збільшився.
— Буцику, ти чув?
— Що чув? — пробурмотів Нямлик.
— Мама й тато затримуються! Це я так хитро все влаштувала. Сказала, що вже зовсім здорова!
— Гм, знайшла, чим вихвалятися, — осудливо промовив Буцик, — надурила рідну матусю! Та якби я не зачарував твою маму, вона б зроду не подзвонила! Хіба ти не бачила — я ж щойно з’їв цілу коробочку Чарівної Страви, і вона одразу ж почала діяти.
Знаючи, що з нямликом сперечатися не варто, Олянка промовчала і почала збиратися в дорогу. Надягла теплого светрика, вовняні штанці й шкарпетки, кинула до маленького червоного рюкзака ліхтарика, пачку улюблених цукерок-смоктучок і крадькома, щоб не помітив Буцик, запхала в кишеню пачку аспірину.
Що б там не казав нямлик про чудодійну Балакучу Квіточку, звичні випробувані ліки не завадять.
— Які кумедні ці здоровані! — почула Олянка голос Буцика й зашарілася.
Нямлик, як завжди, розгадав її хитрощі.
— Здається, ти забула, що наша подорож триватиме не місяць, не тиждень і навіть не день. А втім, якщо тобі так зручніше, можеш узяти з собою весь цей непотріб.
Промовивши це, Буцик весело всміхнувся, по-змовницьки підморгнув Олянці й голосно клацнув пальцями.
Розділ третій,
у якому ми знайомимося з гладким блукальчиком і розуміємо,
як важливо правильно зібратися в дорогу
і взяти з собою вкрай важливі речі
— Ой, що це? — зойкнула Олянка, відчувши, що земля в неї під ногами заколихалася й почала тремтіти.
— Не хвилюйся, — почувся голос Буцика, — просто ти випадково приземлилася на спину Гладкого Блукальчика. А вони в цю пору бачать найцікавіші кольорові сни. Тож стережися — скоріш за все, нам доведеться від нього тікати.
— А вони дуже небезпечні?
— Та як тобі сказати. Дивлячись, який у Блукальчика настрій і чи він не дуже голодний. А ще…
Та Буцик не встиг доказати, бо раптом Олянка злетіла аж до верхівки найвищого дерева й ледве встигла вхопитися за тоненьку гілку.
А що цим деревом виявилася ялинка, то дівчинка страшенно поколола пальці. Вона вже хотіла обурено закричати, та в неї перехопило подих, бо Олянка помітила, що крізь ялинове гілля на неї дивляться кілька пар яскраво-червоних очей.
Дівчинка придивилася й побачила три люті зелені мордяки. З носа в них валував дим і, судячи з того, що страшні зелені пики клацали зубами, нічого доброго від них чекати не доводилося.
«Зараз вони мене зжеруть!» — у розпачі подумала Олянка і навіть замружилася від жаху, але тут звідкись ізнизу почувся стурбований голос нямлика:
— Гладкий Блукальчику, чи ти сказився?! Це моя подруга, її звуть Олянка.
Зелені мордяки невдоволено засопли, а тоді заговорили всі разом:
— Гарна в тебе подруга! Розбудила мене саме тоді, коли мені почав снитися найсмачніший сон. А ти знаєш, що я роблю з такими нахабами?! — і з цими словами мордяки почали гарчати, облизуватися й наближатися до дівчинки.
— Буцику, зроби щось скоріше! — закричала Олянка й почала відбиватися від найближчої мордяки своїм маленьким червоним рюкзаком.
Та Гладкий Блукальчик, — а це, як ви вже здогадалися, був саме він, — спритно вихопив з рук дівчинки рюкзака і почав його жувати, голосно хрумкаючи. Вірніше, хрумала лише найспритніша голова, а решта заздрісно дивилися на неї й облизувалися.
— Хлопці! — раптом вигукнула мордяка, продовжуючи плямкати й цмокати, — це найсмачніший наплічник, який нам доводилося їсти! Тут є… ЛЬОДЯНИКИ!!! Зараз я їх проковтну, і ви самі переконаєтеся.
Уже за мить всі три голови радісно усміхалися, мружилися й муркотіли від задоволення, мов ситі коти.
— А тепер опусти дитину на місце! — наказав Гладкому Блукальчикові нямлик — і та голова, що схрумала Олянчиного рюкзака, обережно підхопила її й поставила на землю.
— Вибач нам, мила дитино! — хором промовили голови, і Олянка нарешті змогла роздивитися усього Гладкого Блукальчика.
Ним виявився досить симпатичний, але неймовірно огрядний триголовий дракон. Він вдоволено чухав своє гладке, вкрите різнобарвною блискучою лускою черево, а три зелені мордяки вдоволено усміхалися.
— Совісті в тебе немає! — суворо промовив Буцик. — Узяв і зжер рюкзака. З чим тепер дитина ходитиме в садочок?
— А що мені було робити? Мені снилися макарони. Чудові, политі кетчупом, макарони з сиром. Я саме зібрався їх з’їсти, як оця істота звалилася мені на спину! А ти ж знаєш, який я голодний і лютий, коли прокидаюся? Іноді я боюся, що сам себе можу з’їсти… І якби не ці чудові льодяники, я не знаю, чим би закінчилася наша зустріч.
— Гаразд, ми тебе вибачимо, якщо ти проведеш нас до Балакучої Квіточки.
— Нема
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нямлик і Балакуча Квіточка, Леся Вороніна», після закриття браузера.
