Марчін Швьонтковський - Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський

На площадці сходів, у кінці шеренги охоронців, озброєних церемоніальними алебардами, на них чекав великий статхаудер. Це був чоловік середніх років, одягнений в елегантний, вишитий золотою ниткою камзол з імпозантним, мереживним, тришаровим кризом, що змушував його стояти прямо, як стовп. Шпакувате волосся він носив нерозчесаним, що дозволяло йому вільно розтікатися, на відміну від доглянутої іспанської бородки, яка вже мала явні ознаки сивини. Над прямим носом дивилися доброзичливі очі, що зовсім не відповідали образу запеклого воїна, який приписували їхньому власникові. Дружина статхаудера, навпаки, у блискучій чорній сукні, яка майже дорівнювала йому зростом, була красунею агресивно-німецької вроди, з дужим, витягнутим обличчям і вузько розставленими очима під акуратно зачесаною чолкою. Коли дворецький зачитав імена дівчат, вона послала їм широку посмішку, даючи зрозуміти, що їхнє спільне походження не оминуло її.

– О, так! – радісно вигукнув Фрідерік Генріх. – Мій дорогий "Імператор" і його протеже, з якою я нарешті можу зустрітися. – Він тепло посміхнувся Катаріні, і вона у відповідь присіла у кніксені. – Мушу зізнатися, Костянтине, що ваш ефект пробивання щитів є блискучим, – додав він трохи тихіше. – Він дозволяє нашим кораблям безпечно плавати вздовж узбережжя Африки і приносить відчутну користь... Я неодмінно візьму це до уваги, коли виділятиму пожертву на вашу кафедру.

– Дякую, мій пане, – буркнув збентежений професор. – Але насправді цей ефект – справа рук пані Катаріни...

Статхаудер подивився на дівчину, трохи спантеличений і трохи не вірячи вухам.

– Справді?

Катаріна кивнула у відповідь, холодно дивлячись на нього.

– Хмм... У будь-якому разі, дуже дякую. – Намісник Нідерландів незграбно закінчив тему. – А поки що насолоджуйтеся в цей день чергової перемоги над папістами!

Дівчата зрозуміли натяк, тим більше, що за ними вже вишикувалася черга гостей. Вони швидко обійшли господаря і разом з академіками піднялися на другий поверх, де побачили дзеркальне відображення колонної зали з першого поверху. Праворуч була кремово-золота бенкетна зала, де можна було перевести дух, а ще правіше – розкішна парадна зала, оздоблена у східному стилі в помаранчево-червоних тонах, де гості вже танцювали під мелодії, що їх пропонував невеличкий оркестр на помості. Решта гостей тинялися між колонами, занурені в розмови. Від феєрії суконь, криз, чорних камзолів і ароматів парфумів у Катаріни паморочилося в голові.

Бланшфлер одразу впізнала когось знайомого. Вона кинула на подругу благальний погляд, на який та відповіла кивком. Фрейліна блиснула сережками, наче дрібна рибка, що тікає на глибину, виблискуючи лускою, і зникла. Катаріна вирішила залишитися з "Імператором", але не встигла озирнутися, як він теж з кимось заговорив. Решта академіків десь застрягла. Дівчина відчула себе покинутою.

Раптом біля неї, наче з туману, з'явився Кунеус і простягнув їй руку.

– Панна не бажає потанцювати?

Катаріна кивнула. Загублена серед важливих персон, вона могла приховати своє збентеження в танці. Вони вийшли на паркет, де танцювали алеманду, яку вона добре знала. Пара приєдналася до процесії, музика була приємною, Катаріна танцювала досить добре, а Кунеус підбадьорливо посміхався. Дівчина трохи розслабилася і спостерігала за людьми, які танцювали разом з нею, але коли музиканти заграли контрданс, вона почала збиватися з кроку. Професор це помітив. Він швидко і вправно виплутав її з шику танцюючих і повів до бенкетного залу, де вичаклував звідкись два кришталеві келихи іспанського вина, мабуть, захопленого в якості здобичі.

– І як же панна знаходить еліту голландського суспільства? – запитав він з іронічною посмішкою.

Еліта здалася панні напрочуд нудною. Крім танців і розмов, на цьому балу нічого не відбувалося, що досить різко контрастувало з подібними заходами в Німеччині, де завжди були блазні, ведмеді, фокусники, сокольничі, силачі і перегони хортів, де, крім ввічливих обмінів словами, траплялися справжня драми і радості. Однак вона розуміла, що чим вищі кола, тим обережніші й стриманіші люди, тому відповіла лише:

– Чудово, досконало.

Кунеус розсміявся.

– О, не соромся, – він безцеремонно перейшов на "ти". – Ми ж, зрештою, так би мовити, колеги за професією. Ця нікчемна, безбарвна купка, очевидно, не може мене цікавити, тож я роблю висновок, що і ти теж.

– Не зовсім так. – Катаріна вмочила губи у вино. – Мені дуже цікаво, тільки... не певна, що саме.

– О, це правда, що в цій кімнаті є багато цікавих речей. Влада, гроші, зв'язки, вплив, навіть деякі знання. Але я думаю про людей, істот, які не ходять, а дають себе нести, як казав французький філософ... Погляньте, тут є дехто цікавий! – Він перервав академічний монолог, що вже почав складатися, коли побачив чоловіка в характерному для науковців чорному камзолі. – Гортензій!

Кремезний гість з імпозантною бородою неквапливо підійшов до них.

– Гортензій – астроном і викладач школи, яка віднедавна зробилася нашим конкурентом, Atheneum Illustre. Він першим визначив справжній розмір Марса, – представив свого колегу Кунеус, коли вони обмінялися поклонами. – Гортензій, це Катаріна фон Бессерер, протеже професора "Імператора" і Фрідріха Генріха.

– А, так, – буркнув той. – Чув. Ви та сама німкеня, від якої Тисіус посивіє, і до якої, я був упевнений, Кунеус прилипне, як устриця до раковини.

Катаріна хихикнула, а її співрозмовник трохи розгубився, але не втратив резону.

– Як бачите, мій колега теж жартівник і грубуватий чоловік. Що відбувається в Амстердамі, Гортензій? Де Декарт, чи зустріну я його тут? – спритно змінив він тему.

– Ні, він насолоджується сімейним життям.

– Я чув, але ще не мав нагоди привітати його з одруженням. Він не збирається найближчим часом з'являтися в Лейдені?

– Не думаю, він дуже насолоджується сімейним щастям. Настільки, що ніхто не бачив його з листопада. Гадаю, він насправді працює над чимось великим, але не хоче в цьому зізнаватися. Не зважай на нього, краще скажи мені, чи відвідає нас наша прекрасна дама в Амстердамі?

– Якщо мені дозволять обов'язки і навчання, я буду дуже рада, – відповіла Катаріна. – За умови, що мій супутник ходитиме за мною, як устриця за мушлею.

Гортензій пирхнув.

Вони невимушено розмовляли про плітки в науковому середовищі, тюльпани та погоду. Їх перервав вбивчо вродливий білявий юнак з римським носом і завісою полового волосся, що спадало на очі. Йому можна було дати років двадцять, не більше. На ньому був простий каптан, підперезаний помаранчевим поясом. Він