Степан Бандера - ...коли один скаже: Слава Україні!

Якщо атомова зброя у руках виключно американських не спинила московської імперіялістичної експансії, то нема підстав думати, що це станеться тепер, коли нею володіють теж большевики. Навпаки, московський імперіялізм проявить ще більший розмах і гостроту під впливом почуття збільшеної власної сили. Свідомість не гамуватиме цього почуття й ним підштовхуваної експансивнос-ти, що й протиставний бльок має рівнорядну модерну зброю. На большевиків сильніше впливає гордість із того, що в деяких технічних ділянках, у яких Захід донедавна мав абсолютну перевагу, тепер він ледве їм дорівнює.

Але можна думати, що посилення й загострення большевицьких імперіялістичних прагнень ще не мусять збільшувати готовости Москви розпалювати війну в ситуації, що склалась. Вона може намагатися здійснювати свої імперіялістичні пляни виключно мирними засобами, уникаючи воєнних авантюр. У тому вирішальне значення повинно б мати не питання відношення сил, а тільки переконання, що атомова війна не може дати нікому жодної користи, лиш мусить принести обидвом таборам — аґресорові й нападено-му, переможеному і переможцеві — катастрофічні жертви й спустошення, отже, майже однакову, абсолютну поразку.

Такими, власне, арґументами оперують багато відповідальних і впливових людей на Заході. Не бажаючи війни, вони намагаються доводити, що вона неможлива. Підставою таких розумувань є теза, що вона, світова війна, мусіла б бути атомовою, у ній була б повністю застосована ціла модерна техніка. Це було б жахливе взаємне знищування, яке стало б могилою для обидвох сторін, що воюють, а не тільки для переможених. Отже, ніхто, жодна держава не може розпалювати такої війни, бо ніхто не схоче добровільно йти на самогубство. Таким-то, мовляв, чином, розвиток воєнної техніки зробив війну абсурдною, через те й неможливою.

Цього роду арґументація не позбавлена логіки, й вона, безперечно, відповідає переважаючим настроям людства. Але події не все йдуть по лінії домінантних бажань та логічних передбачувань. Важливіше є вгадати, як розуміє справу і як до неї ставиться той чинник, який має в руках ініціятиву та від якого залежить питання: буде чи не буде нова війна. Іншими словами, що плянує і що робить совєтська верхівка в Кремлі. Щоб мати влучну відповідь, треба дивитися на ті факти, які виявляють справжнє наставлення, характер і спосіб поступовання червоної Москви.

Ми вже згадували, що виключне американське володіння ато-мовою бомбою не відстрашило большевиків від провокування все нових воєнних конфліктів у різних частинах земного ґльобу. Громадянська війна у Греції, велика комуністична війна в Китаї, війна в Кореї, війни в Індо-Китаї та в Індонезії — усе це кільця нерозривного ланцюга воєнних інтриґ, інспірованих і керованих червоною Москвою. США могли відповісти на них атомовими бомбами, й це, напевно, примусило би Москву зревідувати свою аґресивно-імпе-ріялістичну політику. Чи Москва з певністю розраховувала на те, що США в таких випадках не використають свого найсильнішого мілітарного арґументу? Якщо такий розрахунок був у московській калькуляції на першому пляні, то була теж узгляднювана й друга можливість. Терени та спосіб московського розпалювання малих, периферійних війн виразно вказують, що большевики завжди резервували собі можливість відв’язуватися від розпочатої війни й припинити її, якщо б вона прибирала небажаний і загрозливий для них розвиток. Атомова реакція Заходу, напевно, була зарахована у Москві саме до таких виїмкових і небажаних можливостей, які примусили б її змінити курс своєї політики.

Після такого порівняльного розгляду насуваються поважні сумніви, чи тепер, коли Москва теж має атомову зброю, вона буде обережніша в розпалюванні воєнних пожеж. Вирішальним моментом такої стриманости Москви мало би бути переконання, що при сучасному стані озброєнь обидвох бльоків кожна війна мусить автоматично розвинутися у війну атомову. Але чи московські верховоди теж керуються цим переконанням та чи мають вони такий же самий страх від атомової війни, як Захід? Правда, останнім часом погрози атомовою війною сипляться з обидвох сторін значно виразніше й частіше, ніж колись, але мета цих погроз не однакова.

Під час комуністичних периферійних і льокалізованих війн в Азії західні держави вистерігалися безпосередньо погрожувати атомовими бомбами, хоч мали для цього можливість і поважну причину, бо самі були заанґажовані у воєнних конфліктах. Щойно згодом вони почали заповідати, що на випадок нової аґресії застосують атомову зброю, прийнявши стратегію відстрашування й відплати.

Атомове озброєння західніх держав Москва найперше використала пропаґандивно, прибираючи позу «гуманного» оборонця миру. Коли ж їй вдалося наздогнати Захід у продукції атомової, водневої і ракетної зброї, тоді погрожування нею зробила засобом своєї політики — політики застрашування і шантажів. Тепер совєт-ська пропаґанда й дипломатія на всі боки послуговуються твердженням, що кожний воєнний конфлікт мусить перейти у всезни-щуючу атомову війну. Одночасно Москва виразно підкреслює своє заінтересування, а за цим й неминуче активне втручання в назріваючих конфліктах. Вона заповідає, що обстрілюватиме всезнищу-ючими атомовими бомбами, ракетами й стрільнами всі частини земного ґльобу. У цей спосіб вона намагається погрозами стероризувати весь світ та примусити всі народи й держави до щораз більших поступок у користь московської загарбницької експансії. Якщо котрийсь народ піддається суґестії й тискові совєтського застрашування та стає на шлях усе дальших поступків і капітуляції, то це приводить його, без бою й спротиву, у московсько-комуністичні тенета, у яких його жде гірша загибіль, ніж у кратерах атомових бомб.

Що ж буде, коли московський наступ погрозами не матиме успіху, коли він натрапить на неподатливість і відпорність західніх держав? Чи й тоді Москва буде керуватися тими самими гаслами, якими послуговується в теперішній ракетно-атомовій дипломатії? Чи зречеться вона дальшої імперіялістичної експансії, якщо для неї не буде інших шляхів, крім війни, чи навпаки — розпалить термоядерний катаклізм?

Попередні міркування приводять до висновку, що ні західній, ні комуністичний бльок не мають виглядів на те, щоб ударами модерної зброї відразу розбити й спаралізувати противника такою мірою, щоб він уже не міг відплатитись такою самою зброєю. Якщо б західні держави заатакували СССР зосередженими силами різних своїх воєнних баз, розкинених довкола підсовєтського обширу, то один такий удар ще не спаралізував би мілітарної сили противника. Очевидно, що того роду воєнна ініціятива ніяк не вкладається в наставлення та політику західніх держав. Отже, у цьому випадку, таку можливість треба виключати. Але тут беремо її під увагу цілком теоретично, щоб мати оцінку чисто мілітарного характеру.

Поки наступ західніх альянтів розторощить наземні й летунські сили совєтського бльоку, ці сили будуть намагатися розпочати наступальні дії в Західній Европі, на Близькому й Середньому Сході та в районах Південно-Східньої Азії. Незнищені першим наступом альянтів воєнні бази термоядерної зброї, зокрема ракетні стрільна, були б негайно використані совєтами в наступі на Захід — водяним і