Вікторія Вецька - Закохай мене в себе , Вікторія Вецька

Мирослава 

Я гуляла по парку з мамою як тут побачила В’ячеслава. Я ж то думала, що більше ніколи його не побачу. Але такого як він так просто не позбутися. Прямо як Максима! 

— Мамо ходімо в іншу сторону парку! — вимовила голосно, взявши маму під руку.

Та було вже пізно, мама вже побачила В’ячеслава, і навіть помахала йому рукою. І хлопець швидко до нас підійшов.

— Тетяно Миколаївно, Миро! Радий вас бачити! — привітливим голосом промовив В’ячеслав злегка посміхаючись.

— А я тебе ні! — обурено відповіла, глянувши косим поглядом на В’ячеслава.

— Доню і це в тебе така повага до Славика після всього, що він тобі зробив! — незадоволено глянула на мене матір.

— Мама я все пам’ятаю! 

Я прекрасно пам'ятаю своє життя з В’ячеславом. Сам хлопець був не поганою людиною і ніколи не ображав мене, але я не кохала його. Я любила свободу в думках в прийнятті рішень, а також свободу вибору. В’ячеслав не давав мені цього. Він завжди приймав рішення за мене, та інколи навіть давав геть не влучні поради і це дратувало мене дуже сильно. 

Я не відчувала себе з ним дівчиною, а скоріше дитиною, яка немає право голосу. Оскільки постійно чула лише: «Туди не ходи! Те не роби! Ця сукня занадто відверта! А ця закрита!» Тоді я психанувши вирішила ходити в штанах та світшоті. І тут не вгодила! «Миро ти дівчина чи гопник з району?» Ну звісно в нас же всі гопники в світшотах ходять.

В парі з В’ячеславом я геть не відчувала розвитку, свободи, натхнення. Хлопець здавався нудним і нецікавим. Всі наші розмови були або ні про що або про його роботу, яка була не цікава мені. Порівняно з В’ячеславом спілкування з Максимом було для мене куди цікавішим. 

—Миросю ти чуєш нас! — вигукнула до мене мама.

— Ви щось казали! — вимовила, глянувши на маму спокійним поглядом.

— Я кажу якби було добре якби ти була б знову зі Славком, — загомоніла мама посміхнувшись до мене.

Як там кажуть, наша пісня гарна й нова починаймо її знову. Ось так і мама завела свою пісню і тепер не зупиниться. Відчуваю В’ячеслав не просто так з’явився, та й мама від мене не відчепиться, поки не доб’ється свого. Треба їй сказати, що в мене вже є хлопець. Може вона хоч тоді відстане?

— В мене вже є хлопець! Так що ти мамо зі своєю пропозицією трішечки запізнилася, — впевнено відповіла, глянувши на В’ячеслава з мамою.

— І хто він? Познайомив мене з ним? Хоча чекай це часом не той друг в якого ти ночувала? — кинула допитливий погляд на мене мама.

Все я здається вже знаю хто зіграє роль мого хлопця! Максим! Але якщо він взамін попросить чогось більшого?! Ні він не буде так ризикувати! Оскільки боїться втратити спілкування зі мною. А я в будь-який момент можу його розірвати. Треба відповісти мамі, а то вона щось занадто косо на мене дивиться.

— Так, його звати Максим! Буде час познайомлю! А зараз мені треба бігти я запізнююся на роботу! Бувай! — вимовила дуже швидко я, та попрямувала до кіоску.

Нарешті я їх здихалася, а то косі погляди мами і закоханий погляд В’ячеслава мені не подобаються. Я знаю, що мама хоче для мене щастя, але щасливою з В’ячеславом я точно ніколи не буду. В мої плани найближчі роки стосунки не входять і не увійдуть. Та й поява В’ячеслава в цьому місті зумовлює те що йому щось потрібно і це щось, це я. І я потрібна не тільки одному В’ячеславу, але й Максиму. Цей самовпевнений хлопець і досі мріє мене закохати в себе, але в нього геть нічого не вийде, а якщо вийде, що тоді?

Максим

Я стояв біля кіоску Мирослави, який був закритим. Дивно, що закрито! Зазвичай Мирося в такий час вже працює або ж в неї щось сталося? — подумав я та вирішив набрати до неї. Знайомий рингтон пролунав за метрів двадцять від мене.  Я обернувся щоб побачити де вона, і боковим зором помітив Мирославу, яка вже почала відкривати кіоск. На спині в неї був здоровий рюкзак. А обличчя було явно чимось не задоволене.

— Привіт! Ти сьогодні з запізненням! — мовив, підійшовши ближче до Миросі.

— Привіт! Просто мама попросила погуляти з нею в парку бо їй самій нудно, — відповіла спокійно вона та скинула з своїх плечей рюкзак.

І тут мені стало цікаво хто вона за професією, можливо я зможу знайти їй більш прибуткову роботу.

— Слухай, а хто ти за професією? — поцікавився, глянувши на Миросю. 

— А ти як гадаєш? — кинула серйозний погляд на мене дівчина.

— Ну судячи з того, що ти робиш сама тістечка та печиво. Ти кондитер!? 

— Ти не вгадав! Випікати тістечка і печиво це всього лише моє хобі, — відповіла вона і почала розкладати печиво та тістечка на вітрину.

— Тоді хто ти за професією? — кинув, свій погляд на Мирославу.

— Нехай це буде таємницею! — вимовила вона і відвела свій погляд у бік.

Щось мені здається, що в неї доволі непроста професія адже якщо вона зараз мені про неї не сказала. То раніше вона випливе для мене дещо не очікувано. Після того як жінка придбала хот-дог до віконця підійшов я.

— А чого ти хочеш? Я все зроблю заради тебе! — промовив, дивлячись на Мирославу своїм лагідним поглядом.