Катя Кірініна - Знову твоя, Катя Кірініна

- І коли ти збирався мені про це розповісти? До тебе я приїхала, а не ти. Тебе, зважаючи на все, влаштовувало тільки переписуватися зі мною, але ти жодного разу не запропонував перетнутися.

- Я знав, що ти сама приїдеш і чекав на це. Хотів, щоб ти саме сюди приїхала, щоб теж усе згадала. У нашому рідному місті надто багато поганих спогадів, надто ти була б прив'язана до дому та до своєї родини, а тут ти сама.

- Але ж я не знала, що в тебе весілля за тиждень, а раптом приїхала б за місяць?

Мовчить, одразу видно, що не знає, що відповісти. Відповіді на це запитання у нього немає, він завжди був таким таємничим весь цей час, так багато питань поселив у моїй голові, а зараз, здавалося б, прозвучало одне з найважливіших, а він просто мовчить. Гад.

- Що й вимагалося довести, - стримую сльози й відвертаюся, мені тут більше нічого робити, все вже зрозуміло і чим довше цей вузол буде затягуватися, тим важче потім його розплутувати. - Я хочу додому, відвези мене на вокзал.

Доходжу до спальні та готова вже зачинити двері, як Кирило з силою хапає мене і розвертає обличчям до себе. Його лють ніби світиться в напівтемряві кімнати, він важко дихає і дивиться прямо мені в очі.

- Я не кидаю слів на вітер, сказав, що ти пробудеш тут ще три дні, значить так і буде, - гарчить мені в губи й в якийсь момент мені дійсно стає не на жарт страшно. Я ніколи не бачила його таким і той хлопець, багато років тому, ніколи не виявляв зі мною агресію, а тут прямо цілий калейдоскоп люті та несамовитості.

- Не хочу, - намагаюся вирватися, але в мене це слабо виходить, руки Кирила з ще більшою силою стискають мої зап'ястя. - Відпусти, мені боляче.

Він окидає поглядом наші сплетені руки, і наближається ще більше до мого обличчя.

- Вчора ти на біль не скаржилась, Юля. Досить робити із себе благородну, це нічого все одно тобі не дасть, викинь із голови вже всі свої забобони та відпусти ситуацію, - він не дає мені відповісти, лише з натиском цілує.

Його язик просто вривається до мого рота, і я починаю танути. Так завжди, чомусь саме з Кирилом, мій мозок плавився, і я не могла ніяк розсудливо мислити. Я повністю в його владі, і вся моя рішучість обвалилася як картковий будиночок, немає більше вагових аргументів, є тільки я і він.

- Я хочу тобі дещо розповісти, - відриваючись від моїх губ, вимовляє він. – Будь ласка, вислухай мене, розумію, що нічого вже змінити не можна, але мені треба бути з тобою чесним.

Я лише киваю, не можу вже показувати характер. Потрібно було ще два місяці тому видалити повідомлення та забути все, але я тоді цього не зробила, тому слухняно йду за ним, і дам йому шанс виговоритись. Повертаємося до вітальні, і Кирило садить мене на диван, він ніби бореться з якимись невидимими демонами й мені вкотре стає страшно від його поведінки.

- Я ідіот, знаю, але тоді мені все це здавалося правильним, стільки років думав про це, стільки років намагався виправдати себе, але не виходить, - він стає навпроти мене і робить ковток вина. – У вісімнадцять років в мене знайшли ваду серця.