Кулик Степан - Тіні червоного місяця, Кулик Степан

Деякий час ще намагався ділити час між нею, навчанням у вузі та тренуваннями, але, після весілля, на спорті довелося поставити крапку. Бо раз самостійність, то самостійність. Ніхто мою сім'ю утримувати не буде.

І покинутий спорт відразу помстився — я почав різко набирати вагу. Не допомагала ні ранкова зарядка, ні важка праця (влаштувався вантажником), ні молода дружина. Кілограми прибували просто на очах. І щоб хоч якось зупинити цей процес, за порадою товаришів почав диміти. І, як не дивно, допомогло. А там і втягнувся. Палив до сорока без упину. Іноді пачки на день не вистачало. Поки не зрозумів, що з роками здоров'я не покращується і тютюн його точно не додає. Зрозумів і кинув…

Років дванадцять взагалі не тягнуло. Поки не залишився сам. І тоді сигарети знову повернулися до мого життя.

Прикурив, затягнувся і… здивовано закліпав. З кущів поблизу до мене вийшло щось дивне. На перший погляд найбільше схоже на розкуйовджену, волохату дитячу іграшку, при виготовленні якої дизайнер так і не зумів остаточно визначитися — пса чи кота він хотів зробити.

— Ти хто? — навіть не зчувся, як спитав уголос. — Кіт чи пес?

«Ти хто… — наче луна промайнула в голові. — Ти хто…»

Істота підійшла ближче, сіла перед лавкою і втупилась у мене очима кота з мультика про Шрека.

— Голодний, чи що? Вигнали чи сам загубився?

Котопес мовчав і продовжував гіпнотизувати мене таким жалібним поглядом, що мимоволі прийшла на думку вікова скорбота іудейського народу. Йому б ще ярмулку і вилитий сусід із першого під'їзду. Рубінштейн Ісаак Наумович. Коли супроводжує дружину та дочок по магазинах.

— Доброго вечора, Михайле Йосиповичу... — водночас пролунав з іншого боку молодий, чоловічий голос. — Вам уже треба заводити окремий журнал завдань та робити знижку на послуги, як постійному клієнту… Як на роботу до нас ходите.

Середнього зросту, худорлявий парубок років тридцяти, у робочому комбінезоні та куртці демонстративно глянув на годинник.

— Доброго вечора, Володю. Неприємність у мене…

– Знаю. Світлана зателефонувала. Попередила, щоб я нікуди не зник після виклику. Дбає… — засміявся добродушно. — Чи перевіряє? А що після весілля буде? Ні на пиво з друзями, ні на футбол сходити. І ще дивується, чого я сватів засилати не поспішаю. Ну, та то таке... вам не цікаво. Хоча, як ветеран сімейних баталій, може порадите щось?

— Та вже давним давно порадили. Не чекаючи моїх зусиль. Про Сократа чув?

— Вчили у школі… То й що перед смертю конкретно забухав, а потім добровільно отруту випив?

— Можна і так сказати, — гмикнув я. — Так от він говорив своїм учням: «Трапиться вам хороша жінка — будете щасливі. А якщо погана — станете філософами». І повір, він знав, що казав. Бо був одружений з також мегерою, що її ім’я на віки в історії закарбувалося, як еталон скандальної баби.

— Цікава перспектива. Я за перший варіант. Щасливий сантехнік. Звучить?

— Майже як «тверезий».

— Таки-так, — засміявся Володя. — Ну, що, Йосиповичу, ходімо двері ламати?

— Ламати? — несміливо перепитав я.

— А що накажете? — знизав плечима майстер. — До вашого замку відмичку не підбереш... Ось дивуюся я людям... У будинку мишам нема чим поживитися, а замок навісили, як у бункер. Такі гроші вбухали.

— Та він уже був… — я спробував виправдатися. — З ним купили.

— Тим паче… — провів якусь неочевидну паралель між своїми думками Володя. — Давно треба було зробити запасний ключ і нашим дівчатам на зберігання віддати. Тепер не довелося б гарну річ псувати.

— Якось незручно.

— Ото сказали, — аж руками сплеснув слюсар. — Та у нас усі старожили так роблять. А що? І дівчатам якийсь тортик чи шоколадка дістається, і людям зручно. Куди дешевше коштує, ніж абонувати ящик. О! — тепер звернув увагу на невідоме створіння, яке з усієї навколишньої території вибрало собі місце біля моїх ніг. — Ваш? Що за порода?

— Мій… — ляпнув я швидше, ніж усвідомив, що говорю. — Гм… Порода… Думаю, двір-тер'єр. Хоча, якщо відмию, сфоткаю і спробую погуглити.

— Не зрозумів? — зробив великі очі майстер. — Ви що, навіть до ветеринара його не водили? Ну ви даєте? Як же це можна? Свого здоров'я не шкода, то про тварину подумайте. Знаєте, скільки їх від чумки дохне? А глисти? А якщо, не дай боже, покусає кого? Знаєте, скільки проблем буде, якщо пес не щеплений?

— Скажеш також. Дивись. Який смирний. Кого він покусає?

— Е-е… Нещодавно, в сусідньому дворі такі ж кобиздохи мало не загризли дитину. Люди кинулися відганяти, так і їх перекусали. Викликали живодерів. Чотирьох приспали.

— Гм... Маю зауважити, що у вас, пане Володимире, досить великі знання... хоч зараз ветеринаром.

   — Ха… — пирхнув слюсар. — Ви б посиділи кілька годин із нашими дівчатами… коли викликів немає. Це все одно, що енциклопедію прочитати…

Так перемовляючись і до парадного дійшли. Володя відчинив кодовий замок своїм «всюдиходом» і відчинив двері. Дрібочучий за мною по п'ятах, як прив'язаний, котопес відразу шмигнув у під'їзд.