Світлана Литвиненко - Хочу тільки тебе, Світлана Литвиненко

-Я зроблю ще пару ділових дзвінків, а вже потім поїдемо до аеропорту.

-Як скажеш.

  В цей день Тимур, якось не прагнув спілкування з Кірою. І вона подумала, що він мабуть переживає перед зустріччю з своїм дідусем. Що ж це нормально. Теж переживає, хоч і не має чого. Ну, посидить біля ліжка хворого, можливо відповість на деякі запитання. Ну і все. Тож не має чого так вже і переживати. Та чомусь її переповняло відчуття того, що не все так просто, як здавалося на перший погляд.

  Вони стояли вже в аеропорту Борисполь в очікуванні реєстрації пасажирів, коли Кіра помітила знайомого. Це зовсім не викликало приємних емоцій, а навпаки хотілося уникнути зустрічі з тим чоловіком. Трохи відійшла назад заховавшись за спиною Тимура і сподівалася, що залишиться не помітною. Та помилилася, знайомий її помітив і засяяв у посмішці поспішивши на зустріч. Вона незадоволено скривилася. Та потім, виникла думка, як бути далі. Схопила Тимура під руку, притулившись до нього. Тимур від несподіванки відразу і не зрозумів, що це на неї найшло, що вона так різко змінила свою поведінку і буквально повисла на ньому.

-Тимур, будь ласка зроби вигляд, що ми з тобою щасливе сімейне подружжя, яке летить за кордон у подорож,- пошепки і дуже швидко попросила Кіра Тимура ще щільніш притулившись до нього.

-А…,- та Тимур не встиг запитати навіщо все це, бо до них вже підійшов знайомий Кіри.

-Який я радий тебе бачити сонечко ти моє. Кірочко, ти з кожним днем гарнішаєш і гарнішаєш,- чоловік хотів обійняти Кіру та помітивши нарешті, що вона не сама,  стримав свої наміри.

-Борис Романович, я теж рада вас бачити. Ви теж маєте гарний вигляд,- Кіра ввічливо змусила себе посміхнутися,- познайомтеся з моїм чоловіком…

-З твоїм чоловіком?- здивовано перепитав Борис Романович скидаючи свої окуляри та переводячи погляд на Тимура, який намагався зрозуміти у чому тут річ.- Ти що вийшла заміж? Сонечко, ти зовсім не залишила мені шансу завоювати тебе.

-Прошу до моєї дружини звертатися по імені,- Тимур нарешті зрозумів зміст гри.

-Сонечко,- та помітивши суворий погляд Тимура, Борис Романович звернувся до дівчини по-іншому,- Кіро, моє серце розбите. Я тільки ось-ось повернувся із-за кордону і вже завтра планував прийти до тебе з букетом твоїх улюблених ромашок та пляшкою французького шампанського, щоб відсвяткувати Новий рік та нашу зустріч. А ти вже заміжня. Ох і Герман, ох і друг по телефону мене-то запевняв, що ти розбіглася з… Але ж поруч з тобою і не Олексій…

-Тимур,- назвав своє ім’я він,-переказуйте вітання Герману Федоровичу, коли побачите його, а зараз вибачте ми поспішаємо. Як бачите вже розпочалася реєстрація пасажирів на наший рейс.

-Було приємно вас побачити,- Кіра ще тулилася до Тимура, який на її здивування навіть ще міцніше стиснув руку.

-Мені звісно сумно, та може…

-Умійте приймати поразку, а у нас попереду медовий місяць,- глузливо перебив його Тимур відходячи у бік і відводячи за собою її.

  Борис Романович ще трохи постояв, спостерігаючи за Кірою, яка гостро відчувала на собі його погляд. Тимур теж це помітив і тоді раптово він вирішив зробити те, від чого у Бориса Романовича зовсім не лишиться жодного сумніву, що вони подружжя. Серед  черги пасажирів, на яких не став ніяк зважати, Тимур поцілував Кіру. Він не просто доторкнувся своїми губами до її губ, а по-справжньому поцілував, так як цілує чоловік жінку, яка йому подобається і з якою він би хотів зблизитися. Кіра трохи не впала відступаючи назад від несподіванки та Тимур її утримав рукою. Борис Романович такого видовища не витримав і пішов на вихід з аеропорту і тільки тоді Тимур зупинився, відриваючись від її вуст.

-Гадаю, що у нього більше не виникне бажання проявляти знаки залицяння у твій бік,- сказав задоволено Тимур.

-Ага…,- Кіра тільки кивнула головою, ще повністю не відійшовши від того, що щойно сталося.

  Вже сидівши у літакові Кіра заплющила очі пригадуючи поцілунок. Хай той поцілунок і був розіграний, театральний… Та який би він не був, а дотик його губ пробудив у неї трепіт. Бажання з новою силою спалахнуло в ній.  Кіру прикусила губу, намагаючись подавити ту хвилю, яка ніяк не вгамовувалася і солодко бентежила її. Аби тільки він не помітив.  

-Що це з тобою?- почула вона від нього запитання, якого так уникала,- невже ще й досі не відійшла від поцілунку? Кіро, будь ласка опануй себе.

-Зі мною все нормально,- відповіла вона не дивлячись на нього,- але не треба було цього робити. Це було зайвим.

-Аби знав, що тебе це так збентежить, я б не став. Тому вибач,- Тимур винувато заплющив очі відхилившись назад,- підчас польоту я б не проти подрімати.

  Невже він нічого не відчув, цілуючи її? Запитала себе у подумках. Невже вона не пробудила у ньому ніяких емоції і не запалила ніяких бажань? Вона ніби подобається чоловікам. А йому хіба, зовсім аж ніяк, а ні трішки? Звісно, що нещодавно втрати дружину яку кохав, але ж він не втратив же здатність бути чоловіком. Чи може йому тепер байдуже до жінок…

  Ні, не байдуже… Тимур заплющивши очі теж згадав, як було приємно торкатися її губ. Його потягнуло до неї з перших хвилин знайомства. Він вже давно хотів поцілувати, тільки подавлював у собі це бажання. Не хотів давати ніяких надій ні їй, ні самому собі. А сьогодні дозволив собі це, не витримав. Ситуація, яка склалася в аеропорту підштовхнула, змусила забути про свої власні переконання. І він її поцілував зовсім не через те, щоб позбутися небажаного залицяльника, це був тільки привід, бо сказати прямо їй, що хоче її ще не був готовий. Бо ще кохав свою покійну дружину, ще він її не відпустив з свого серця, з своїх думок. Ще не готовий знову кохати, відчуття провини не дозволяло йому бути вільним.