Анна Ліє Кейн - Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн

Розділ 8

 

Мої щиколотки лизнув протяг, ніби змія провела холодним хвостом, і все тіло пронизав неясний страх. Сама не могла зрозуміти, чому мене так сильно вибила з колії ця фраза.

"Виїхати з острова не вийде".

Мозок завзято ігнорував перше слово. Сьогодні. Це лише один день. Завтра міст відремонтують, і я зможу забратися з цього особняка. А ще, сподіваюся, закінчиться клята злива.

Від дверей віяло вологою прохолодою, пахло озоном, мокрою травою і камінням, яким вимостили доріжку до дверей. Великі краплі падали на гранітні сходинки й розбивалися дрібними бризками. На калюжах, у місцях, де земля більше не могла вбирати рідину, надувалися і лопалися бульбашки. Моя бабуся зазвичай казала, ніби це означає, що дощ литиме ще довго. Я так і не змогла зрозуміти чи правдива ця прикмета, чи як більшість із них, просто давні забобони.

- Вибачте, місіс Лурі, - Серапіна спробувала посміхнутися, але було помітно як вона засмучена. Хоча ніхто з присутніх тут не був винен у тому, що сталося. Хіба тільки Валдор правий, і дощ прийшов за мною. Демониця махнула рукою робітниці, щоб вона зачинила вхідні двері, а потім звернулася до мене: - Пройдімо у вітальню, тут прохолодно. Месіна, завари чай, будь ласка.

Мовчазна служниця кивнула і попрямувала у бік кухні. Валдор Валенті цокнув язиком, розвернувся і пішов за Серапіною та Локайном. Я провела їх поглядом, більшу частину уваги приділивши хлопчику. Він здався мені розсіяним. Його погляд, здавалося, ні на чому не фокусувався. Отримані знання за час навчання в громаді підказували мені, що дитина є допитливою істотою. Іноді настільки, що забуває про будь-яку пристойність. І я, як нова людина в будинку, мала хоч трохи його зацікавити. Але хлопчик лише мазнув по мені байдужим поглядом і знову глянув униз, але не в підлогу, а в порожнечу перед собою, ніби бачив щось, чого не помічав ніхто інший.

- Гвенето? - голос пролунав надто близько. Здригнувшись, обернулася і зустрілася з допитливим поглядом блакитних очей. Загір оглянув мене і похитав головою. Я зніяковіла. Опустила голову, заправляючи білявий локон за вухо і пробурмотіла:

- Напевно, я складаю враження дивакуватої жінки.

- Швидше ви схожі на налякану дівчину, - тихо заперечив Загір, пропонуючи мені лікоть. Озирнувшись крадькома, я побачила, що Ілліор вийшов у інший коридор, і тепер ми залишилися в приміщенні одні. Не поспішаючи торкатися ректора, я вирішила поставити запитання:

- Містер Валенті давно тут?

Демон на мить задумався, підняв очі до стелі, потім невпевнено відповів:

- Близько трьох тижнів, мабуть, - Загір зацікавлено глянув на мене: - Він вас зацікавив?

- Не зовсім, - ухильно відповіла, і таки прийняла запропоновану руку. Загір повів мене коридором у бік вітальні з каміном.

- Ви не вірите мені, містере ат Руа, правда?

- Вірю в те, що ви чогось злякалися, - ухильно відповів чоловік. Мені навіть не треба було дивитися на нього, щоб вгадати вираз обличчя. У мене вирвалося зітхання, і тоді Загір поспішив пояснити: - Зараз в особняку три сильні демони, не рахуючи чотирьох найнятих охоронців. Один з останніх у будинку, до нього зараз пішов Ілліор, а троє в прибудові. Ще тут п'ятеро осіб прислуги, містер Валенті і ви. Якби в будинку щось завелося, це відчули б усі.

У мені прокинувся протест, і я підвела голову, в'їдливо додавши:

- А ще у будинку хлопчик, який не розмовляє вже три місяці з нікому невідомої причини.

Демон навіть зупинився та обернувся до мене. Хвилину ми мірялися поглядами. Мій, сподіваюся, був упертим і зухвалим, Загіра - задумливим і спокійним. Демон на мій подив здався перший і відвернувся:

- Я ж пообіцяв вам, місіс Лурі, я перевірю все ще раз. Якщо щось виявлю, викличу перевірку.

- Пам'ятаю, - кивнувши, я розвернулась і увійшла до вітальні.

Валдор Валенті стояв біля вікна і виглядав з-за важкої штори надвір. Серапіна розташувалася на дивані навпроти каміна, хлопчик, згорбившись, сидів поруч. У руці демониця тримала келих. У склі відбивалися руді відблиски, а рідина переливалася золотом, як бурштин на світлі.

- Сідайте, Гвенето, - Серапіна посміхнулася мені, вказуючи на крісло праворуч від неї. Я прийняла запрошення, краєм ока помітивши, що Загір зайшов за мною. Він рухався дуже тихо, немов ступав по паркету котячими подушечками лап, а не підошвами дорогих туфель.

Торкнувшись оксамитової оббивки, акуратно присіла і придивилася до хлопчика. Серапіна простежила за моїм поглядом і опам’яталася:

- Я ж не познайомила вас. Гвенето, це мій син – Локайн. Любий, познайомся, це місіс Гвенета Лурі, вона лінгвіст і знає дуже багато мов. Може, покажеш їй символи, які ти малюєш?

Хлопчик лише трохи підняв голову, наче почув різкий звук. На мені він так і не сфокусував погляд, дивився в нікуди перед собою, не виявляючи жодної зацікавленості тим, що відбувається.

- Доброго дня, Локайне, - усміхнувшись, я трохи нахилилася вперед, намагаючись все ж таки вловити хоч крихту уваги, але хлопчик зовсім відвернувся.

- Вибачте, - зітхнула Серапіна і зробила ковток бурштинової рідини. - Останній місяць він зовсім апатичний.

"Я б сказала змучений", - додала подумки до фрази демониці і повернулася до неї:

- Серапіно, а ви не помічали ніяких дивацтв за сином до того як він перестав говорити?

Хазяйка особняка здивовано підняла брови, потім навпаки насупилась, замислившись.

Краєм ока я стежила за тим, як Загір неспішно, щось видивляючись у підлозі, обійшов півколом кімнату і зупинився за спинкою мого крісла, зникнувши з поля зору.

- Я не помічала, - хитнула головою Серапіна, але я не збиралася здаватися:

- Він ні з ким не розмовляв? Чи не було схоже, що у нього з'явився уявний друг? Чи, може, він боявся чогось у будинку?

- Гвенето, адже ви повинні були розшифрувати текст? - містер Валенті відійшов від вікна і схилив голову до плеча. Він розгублено посміхався, дивлячись на мене карими очима через товсті лінзи. - Можу запідозрити, що ви збираєтеся забрати у мене роботу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍