Інна Земець - Мій любий попутник, Інна Земець

Глава 7

 

Передчуття літа заскочило мене зненацька, бо весни наче і зовсім не було - загубилась, пролетіла непомітно. Квартиранти ще в лютому з квартири з’їхали, та поки що я жила у батьків. Очевидно, що не назавжди, та зараз мені було просто вкрай необхідно бути поруч із рідними. Відверто кажучи, повертатись до себе не хотілось і з іншої причини – гарних спогадів стіни тієї квартири не зберігали. Мої зимові домовленості щодо вакансій з очевидних причин були анульовані, а іншої роботи поки не було де шукати. Етап повної невизначеності та душевного занепаду скінчився дзвінком брата – йому дали коротку відпустку і Таміла з малими додому повертається.

– Сам за ними не встигаю заїхати, домовився з кумом щоб забрав, - швидко і тихо доповідав Костя. – У малої днями іменини, от його разом з довгоочікуваною зустріччю в один день і відсвяткуємо. Батькам нагадай, щоб не забули.

– Смішний ти, ніби таку подію забудуть.

Дивно, але повільно поверталось відчуття нормальності життя. Красиві, але донедавна абстрактні слова: «Щастя – це талант цінувати те, що у тебе є, а не те, чого немає» - тепер набули для мене беззаперечного сенсу.

 

Напередодні возз’єднання родини грошей не шкодувала – ані на дарунках, ані на сукні не економила: купила що хотілось, а не що бюджет нашіптував. Батьки ще з вечора до брата поїхали, я ж на ночівлю не збиралася, вирішила вдень до самого свята прибути. Та тільки, з моїм щастям, примудрилася викликати таксі, водій якого не стуляв пельку дві третини шляху, а на останніх кілометрах голосно лаючись бігав навколо свого залізного коня, що саме цієї миті вирішив врізати дуба. На волю просилась брудна лайка, та оскільки основну частину шляху ми вже подолали - інший транспорт не шукала. Селищем лишалось пройти не більше двох кілометрів, тож прогулянка складною не виглядала. Добре, що босоніжки на танкетці, а не на каблуку, щоправда сукня до самих п’ят, а руки зайняті, та не біда – скільки того шляху? Сміливо рушила мальовничою дорогою, розглядаючи верболози густо заплетені міцними нитками хмелю. Ласкаві сонячні промені пестили шкіру ніжними теплими доторками, а пахощі останніх днів весни лоскотали ніздрі і я чи не вперше за довгий час насолоджувалася прогулянкою. Та чим ближче до братового будинку, тим повільніше йшла. Чималий пакет оковипалюючого маджентового кольору важив трохи більше, ніж було зручно нести. Перекладати з правої в ліву теж було не просто, бо в інший несла великий букет рожевих спрей-троянд і срібну повітряну кульку з великоокою усміхненою лялькою на ній. До місця призначення лишалось йти ще хвилин п’ять-сім максимум - он вже видніється потрібна мені вулиця. Подумки ще раз вилаялась на таксі, яке, певно, й досі стовбичить на в’їзді до селища і в ту ж мить загубила ті думки, бо очами зачепилася за красивущу картину: кривенька потьмяніла від дощів лавка біля знаку зупинки транспорту, а довкола – кущі, що рясніли білими квітами. Зупинка виглядала як альтанка, бо високі гілки куща вочевидь за все своє життя не бачили садових ножиць і почали сплітатися, утворюючи квітучий дах.

– Оце краса! – на видиху вимовила я і попрямувала до лавки, старанно обходячи величезну калюжу, що зовсім не виглядала як озеро, хоча, судячи з розміру, могла б ним вважатись.

Змусила мене зупинитись зовсім не магічна краса зупинки, а проста але нагальна потреба звільнити руки бодай на мить. Та райська місцина швидко втратила свою чарівність – кущ цвів рясно і пахощі були не такі прекрасні, як його вигляд. Задушливо-нав’язливий аромат ніби натякав: «Довго не засиджуйся, біжи собі далі». Двічі просити мене не довелось, набрала в груди липкого повітря, вчепилася в свої дарунки і рішуче підвелася з лавки, та ще й кроку не встигла зробити, як перед носом щось швидко шугонуло і просто у обличчя полетіли бризки з купками бруду.

– А щоб тобі…! – один швидкий крок назад вже нічого не міг змінити, небесно-блакитним сарафаном розповзалися великі брудні плями, макіяжу дісталося не менше. Врятувалися, мабуть, лише подарунковий пакет і троянди, а от кулька, виблискуючи срібними боками, неспішно підіймалася в небо.  

– Ви як, все нормально? – чоловічий голос наближався, а я розуміла, що зараз побачу людину, завдяки якій з’явлюсь на свято племінниці у вигляді, ніби бродячі собаки мене закутнями тягали. - Я перепрошую, недооцінив глибину калюжі.

Розліпивши очі від липкого бруду я з ненавистю дивилася на постать чоловіка, що прямував до мене.

– Як же можна так ганяти? Я навіть зреагувати не встигла!

– Запевняю, швидкість була більш ніж прийнятна.

– Навряд чи, я навіть не встигла почути звук мотору, - прогирчала я і махнула рукою в бік сріблястої автівки. – А, еко-френдлі цяцька… Тепер розумію, чому не почула.

– «Еко» що? – з подивом промовив горе-водій, з подивом підіймаючи брови до неба.

– Не зважайте, несіться собі далі на своєму електрокарі. Попутного вітру, шановний.

Та шановний не поспішав. Нахилив голову, окинув мене нахабними очима з ніг до маківки і міцно стулив губи, безуспішно намагаючись заховати посмішку.

– Ще раз перепрошую за неприємність, дозвольте вам допомогти.

– А що, маєте чисту сукню чи кульку? – ледь стримуючи злість проскриготіла я.

– Кульку? – його брови знов попопвзли вгору, ніби шукаючи відповіді у небес.

– Еге ж, кульку. Бачите в небі срібні відблиски? - гиркнула я, вказуючи рукою на востаннє підморгуючу ляльку на кулі. – То мав бути подарунок дитині, а дякуючи вам, то тепер клопіт для ППО, що сприймуть її за ворожу кулю-розвідника, мабуть. Дякую, дуже дякую, та я вже далі якось сама. Тим паче, що ані кульки, ані сукні ви, вочевидь, не маєте.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍