Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

Розділ 8.Тім. Випадковості часом трапляються.

Чим ближче ми наближалися до готелю, тим більше мені не вірилося у власне щастя. Так, в подібній ситуації я вже був вдруге й такого щирого захвату не мало б бути, але просто не міг стриматися. Та й чому ні, якщо цього разу умови обіцяли як мінімум в кілька разів кращі. 

Готель, побудований на руїнах старого замку, причаровував вже здалека. Високі стіни здіймалися на фоні мальовничих, всипаних зеленню пагорбів, об які повсякчас вдарялися могутні морські хвилі. З середини ж все виглядало немов маленьке королівство, в якому навіть поруч з Валєрою почував себе як вдома. І байдуже, що той пришелепок манірний також тут житиме. Я не він, мені це абсолютно не принципово. 

Проте острів островом, але все ж як маленька дівчинка мало не запищав, коли побачив свою кімнату. За розміром вона була як вся моя квартира разом взята. І коли вдома в мене ліжко нависало під стелею, щоб знизу був простір для невеличкого робочого столу, то тут з задоволенням плюхнувся на таке, що заледве влізло б до мого скромного житла. 

Але це було ще не все. Поруч стояла справжнісінька краса, якою зможу насолодитися вже після вечері, бо знаю – захоплюсь і ніхто кілька годин вже не зможе відірвати. Адже письмовий стіл з білого дуба – він такий прекрасний. Насолода для очей. Хотілося б проводити руками по його гладенькій поверхні цілісіньку вічність. А як сяду за нього з ноутбуком… Ммм…

– Бабусю, привіт. А я тут уже в готелі, – вирішив зателефонувати, аби не прилипнути до столика. Розмови з рідненькою завжди бадьорили та й вона підтримувала всі навіть найбезглуздіші мої витівки, такі як переїзд до Львова. 

Домовившись поговорити незабаром знову, вирішив все ж піти освоїтися. Якщо кімнатка така чудесна, то чом не оглянути увесь готель? Чомусь здається, що тут повинні бути якісь таємні місця. Звучить якось нерозумно, адже тут навколо суцільна зелень й кожен куточок прикритий розлогим гіллям дерев чи квітучими кущами. Але все ж моя письменницька натура вимагає якоїсь таємниці. 

Тихесенько прикрив двері й неначе та примара, виповз зі сховку у білій футболці та шортах. Побачив би мене Валєра… Явно одразу ж пішов би в розвідку, бо як це так – славнозвісний письменник Тимур Краковець гуляє стінами готелю. Ну добре, про мене практично ніхто не знає як про творця, окрім кількох працедавців і колишнього одногрупника. Але це вже не одна людина і крапка. 

Перший же крок і біля мене вмикається ліхтар. Ну, не вийде несподівано підкрастися до когось – не така вже й біда. Але було б цікаво побачити чиюсь реакцію на мій лук. Відчуття, наче зі смітника дістав одяг, а не з дорожньої сумки. Проте я все життя так проходив. Та й сьогодні перед всіма показався в подібному м’ятому кежуалі. Нікого вже таким не здивуєш. 

Але ось іду, скоріш за все, попід зовсім не старовинними стінами й почуваю себе анітрохи не невдахою. Особливо коли новий ліхтар вловлює мої кроки й засліплює, немов світло софітів. Може, колись це буде справді воно? Треба налаштуватися на неминучу славу. 

Я про це мріяв ще з років десяти, коли взагалі почав думати свідомо. Коли вперше зіткнувся з реальністю. Коли вперше зрозумів, що нічого не буде по-моєму. Коли вперше побачив відверту брехню. Батьки говорили, що повернуться до мене з-за кордону, але минуло п’ятнадцять рочків і єдине, що нагадує про них – це мізерні подачки, яких ніколи не вистачало повністю для нас з бабусею, яка покинула роботу, щоб доглядати мене. Вона показала мені справжній світ. Бабуся показала, що це таке – книга і які прекрасні відчуття можуть подарувати її сторінки. Нехай в тебе не буде анічогісінько, але поки триматимеш у руках друкований рукопис, загорнений у тверду чи м’яку палітурку, почуватимешся королем. 

Приблизно в десять, емоції вперше накрили мене і я сів писати. Дістав найбільший зошит, який був у нашій хатинці й виводив перші літери свого найважливішого творіння. Воно досі завжди поруч зі мною. Навіть не уявляю як, але бабуся зберігала зошит ці довгі роки й подарувала на вісімнадцятиріччя. Часом, коли геть паршиво, сідаю й читаю рядки, які частково вже розмиті, частково витерті часом. Просто наводжу літери й заспокоююсь, забуваючи про все. 

Якщо я зміг написати таке в десять, то чому не напишу ще краще зараз? В мене вже є за плечима потрібний досвід, знання. Здавалося б, відколи покинув університет вже встиг пройти всі можливі випробування. Хоча розумію, що їм зовсім не кінець. Все ще попереду, особливо, коли в мене є улюблений Валєрчик. Він мені обов'язково щось та й підкине. Це він просто поки від дороги не відійшов. Злякався, бідненький, але нічого. Незабаром прийде до тями й почнеться… 

До речі, час би вже й приходити мені, бо якось і не помітив, коли дорогу почало освітлювати тьмяне місячне світло, а зовсім не ліхтарі. Коли ж бо я встиг видертися на мур навколо готелю, що створював імітацію замку? Ця кам’яна стіна виявилася не такою вже й широкою… Щось мені зле.

– Hey, beni burada nasıl buldun?¹ – з правого боку пролунав жіночий голос і я полегшено видихнув. Неподалік був немов з’їзд на трасі, досить широкий для двох. Навіть імітація лавки була, але то, мабуть, зробили випадково.

– Що? – перепитав англійською, яку знав сяк-так.

– Як ти мене тут знайшов? – вона явно знала її краще, ніж я.

– Та кому ти взагалі потрібна? – я не Валєра, тримаю себе в руках, але в неї такий голосок шкідливий…

– Та що ти собі дозволяєш? Знаєш, хто перед тобою? – дівчина підскочила з імпровізованої лавки. Явно щічки рожеві від гніву, але хіба їх побачиш в таку темряву?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍