Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

заблукалої корови, лише висока трава, і велетенські дерева, й плетива вересу, які могли бачити ще перших індіанців. Повільно піднімаючись східним схилом, усе вище і вище понад гирлом ліворуч, усе ближче і ближче до моря, Олні виявив, що шлях стає все складнішим, аж поки замислився над тим, як взагалі мешканці цього одіозного місця спромагаються підтримувати зв’язок із зовнішнім світом, і чи часто вони ходять на ринок у Аркгем.

Незабаром ліс порідів, а далеко внизу праворуч він побачив пагорби, теперішні дахи і шпилі Кінґзпорта. Навіть центральний пагорб здавався карликом з такої висоти, Олні ледве розрізняв стародавній цвинтар біля Конгрегаційного шпиталю, під яким, ходив поголос, були вириті якісь жахливі печери чи то потаємні нори[50]. Попереду росла ріденька трава і щетина кущів чорниці, а за ними — гола скеля урвища і тонкий шпиль страхітливого сірого будинку. Схил став вужчим, і в Олні запаморочилося в голові від власної самотності посеред цього неба; на південь від нього зяяла небезпечна прірва над Кінґзпортом, на півночі — прямовисне урвище, яке чи не на милю здіймалося над гирлом річки. Раптово перед ним розверзлася широка ущелина, футів десять завглибшки, тож йому довелося зістрибнути униз, звісившись на руках, на похиле дно, а тоді обережно дертися вгору з іншого боку чимось схожим на природний прохід. То ось яким шляхом мешканці жахливого будинку мандрували поміж небом і землею!

Коли Олні виліз із ущелини, довкола вже клубочився вранішній туман, а все ж він чітко бачив попереду у височині той нечестивий будинок; його стіни були складені із сірого каменю, високий шпиль гордо підносився над молочно-білою морською імлою. З боку суходолу не було жодних дверей, лише кілька маленьких підсліпуватих віконечок угорі, оформлених у стилі сімнадцятого століття. Довкола Олні були тільки хмари і хаос, він нічого не бачив під покривалом безмежної білизни´. У цих небесах він був наодинці зі зловісним і моторошним будинком; коли ж він обійшов будівлю довкола і, діставшись фасаду, побачив, що стіна стоїть на самому краю урвища, так що до єдиних вузеньких дверей можна було дістатися, хіба пройшовши порожнечею, то відчув такий нестерпний жах, який не можна пояснити лише висотою. Вражало також те, що й досі збереглася вкрита трухлявим ґонтом покрівля, а розтріскана цегла димаря якимось дивом і досі трималася купи.

Поки згущався туман, Олні обійшов будинок довкола, намагаючись відчинити вікна з північного, західного і південного боків, але всі вони були замкнені. Насправді він зрадів тому, що вони замкнені, бо що більше він дивився на будинок, то менше йому хотілося увійти досередини. Тоді почувся звук, який його зупинив. Він почув скрегіт замка і клацання засува, тоді пролунав протяжний скрип, ніби хтось повільно і обережно прочиняв важкі двері. Звук долинав з боку невидимого йому океану, звідти, де вузькі двері виходили у порожнечу затуманеного неба, за тисячі футів над хвилями.

Тоді із самого будинку долинуло важке тупотіння, і Олні почув, як відчиняються вікна, спершу з протилежного йому північного боку, а потім із західного, одразу за рогом. Наступними мали б відчинитися південні вікна, під розлогими низькими навісами даху з того боку, де він стояв; варто сказати, що Олні було геть не по собі, коли він думав про той ненависний будинок з одного боку і повітряну порожнечу за краєм узвишшя з іншого. Коли звуки кроків наблизились до нього, він поповз довкруж будинку знову на захід, втискаючись у стіну під тепер уже розчиненими вікнами. Було зрозуміло, що власник повернувся додому, але він не прийшов землею, ані прилетів на повітряній кулі чи літаку, як можна було б уявити. Знову залунали кроки, і Олні повернув за північний ріг будинку, але перш ніж він устиг сховатися, залунав тихий голос, і Олні зрозумів, що йому доведеться-таки зустрітися з господарем.

Із західного вікна визирнуло велике, обрамлене чорною бородою обличчя; в його очах жевріли відблиски незнаних видив. Проте голос звучав лагідно і на стародавній лад химерно, тож Олні й не перелякався, коли назовні вистромилася засмагла рука, щоб допомогти йому перебратися до тієї низенької кімнатки з чорними дубовими панелями на стінах і різьбленим умеблюванням у стилі Тюдорів. Чоловік був вбраний у старовинний одяг, а навколо нього немов витав невловний дух морської мудрості і спогадів про величні галеони. Небагато міг пригадати Олні із розказаних ним див, не пам’ятав навіть, ким той був. Казав лише, що він був дивовижний і добрий, сповнений чарів незміримих безодень часу і простору. Маленька кімнатка відсвічувала зеленавим водянистим сяйвом, і Олні побачив, що далекі вікна з північного боку були зачинені, вони відмежовували туманний обшир тьмяними, як денця старих пляшок, шибами.

Бородатий господар видавався молодим, проте в його погляді прозирали прадавні таємниці; він немов походив з оповідей про казкову давнину, і сільський люд мовив правду, кажучи, що він водив дружбу з морськими туманами і небесними хмарами, ще коли у долині під горою навіть не було села, з якого можна було б спостерігати його самітницьке життя. День тривав, а Олні все слухав розповіді про далекі часи і далекі місця, про те, як королі Атлантиди боролися зі слизавим святотатством, яке вийшло з розломів океанського дна, і як храм Посейдона з обплетеними водоростями колонами і досі посеред ночі являється загубленим кораблям, подаючи їм знак, що ті збилися з курсу. Згадував господар і роки Титанів, і віки первісного хаосу, коли ще не було богів, ні навіть Великих Древніх, і коли Інші Боги приходили танцювати на вершині Гатеґ-Кла посеред каменистої пустелі біля Ултару, що за річкою Скай.

Цієї миті пролунав стукіт у двері; в ті самі двері, збиті з дубових дошок, за якими простиралася лише білохмарна безодня. Олні злякався, але бородань жестом заспокоїв його і, навшпиньки підійшовши до дверей, визирнув крізь маленьке вічко. Вочевидь, йому не сподобалось те, що він побачив, тож бородань притиснув палець до вуст і так само навшпиньки обійшов кімнату, зачинивши і замкнувши усі вікна, перш ніж знову сісти на старовинний диван поруч зі своїм гостем. Тоді Олні побачив, як у кожному з трьох напівпрозорих маленьких тьмяних віконечок по черзі з’являлася чиясь химерна чорна постать — мабуть, перш ніж піти, візитер звично обходив довкола будинку; Олні радів, що господар не відповів на стукіт. Бо великі безодні сповнені дивовижних речей і шукачу мрій варто пильнувати, щоб не натрапити на щось, чого не слід бачити.

Тоді тіні почали згущуватися: спершу під столом — невеликі та ледь помітні, потім густіші — у темних, обшитих панелями кутках. А бородань став робити якісь таємничі ритуальні рухи і запалювати високі свічки у вигадливої форми латунних підсвічниках. Він часто кидав погляд на двері, ніби когось чекав, і зрештою, немов у відповідь на його очікування, пролунав особливий стукіт, який, очевидно, був частиною прадавнього і вкрай таємного коду. Цього разу господар, навіть не глянувши у вічко, відсунув великий дубовий засув і підняв клямку, відмикаючи важкі двері та широко розчиняючи їх перед туманом і зорями.

У відзвуку похмурих гармоній, що долинали до цієї кімнати з глибин снів і спогадів затонулих Могутніх, спалахнули золотаві вогні, що витанцьовували на зеленкуватому волоссі, і Олні зачудувався з того,