Марго Вольська - Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес, Марго Вольська

Звісно ж, стіни нікуди не ділись. Холод йшов від мене, я випромінювала його і, здається, зараз мала достатньо сил, аби заморозити кого завгодно, навіть цілу Безодню, в якій сидять могутні демони. В цю мить я навіть відчула свою силу, знала, що вона буквально кипить в жилах, і я можу просто випустити її назовні, пролити свою магію на всіх тут присутніх.

Але ж вони можуть постраждати!

От тільки, на жаль, ця думка геть не зупинила магію, що розливалась довкола мене, мов той океан. Я відчувала в собі незламну, нестримну силу, якої і сама боялась.

– Мелісо! – у вухах шуміло, і голос Аліси прозвучав ніби здалеку. – Мелісо, ти чуєш мене? Ти в порядку? Мелісо! Тобі треба заспокоїтись!

Та який там спокій! Я підвела на тата вражений погляд і побачила, що він мовчить, губи його стиснулись в суцільну смугу, а обличчя стало блідим, мов сніг. Мама взагалі спочатку скочила на ноги, а потім впала назад на стілець, ніби їй не вистачало сил, аби продовжувати триматися.

– Джеймсе, – прошепотіла вона ледь чутно, – як таке може бути? Ти ж говорив, що це вже позаду, що… Ох! Очам своїм не вірю. Як дар міг прокинутись, як?!

У мене перехопило дихання від почутого. Можливо, я помилялась у своїх трактуваннях, але звучало все так, ніби мама і тато знали про мою магію, але з якоїсь їм одним відомої причини приховували від мене цей факт, не давали усвідомити, що саме зі мною відбувається.

– Мелісо, – батько обійшов стіл і швидко торкнувся моєї скрижанілої руки. Від його долоні йшло приємне тепло, і лід, що вже скував мої пальці, поступово почав танути. Правда, цей ефект не розповсюджувався ні на стіл, ні на чашку, але то таке. – Мелісо, люба, тобі треба заспокоїтись. Твій дар небезпечний і некерований, з ним треба бути дуже обережною…

– Тобто, – прошепотіла я, – ти знаєш, що цей дар у мене є?

Тато важко зітхнув.

– Таке не приховаєш.

– Але ж він раніше не проявлявся…

– Він проявлявся, – похитав головою батько. – Але він небезпечний, тож…

– Ви його заблокували, – прошепотіла я. – Ви заблокували мій дар, так? Хто про це знав? – я зиркнула на маму. – Ти знала, це ясно. Алісо?

– Звісно ж, я не відала навіть про таке! – щиро вигукнула сестра. – Невже ви справді так з нею вчинили? Мамо, тату? Та не мовчіть же ви!

– А бабуся? – не вгавала я, дивлячись батькові просто у вічі. – Бабуся була в курсі? Вона тому мене так ненавидить? Через те, що знає, який у мене ненормальний дар? Та говори вже ти що-небудь!

Я так рознервувалася, що чари спалахнули з новою силою. Могутня магічна хвиля врізалась в скло та перетворила його на шматки напівпрозорої криги. В кімнаті різко стало темніше, бо моя раптова перешкода не надто сприяла проходженню світлових променів.

– Ніхто, окрім нас з мамою не знав, – нарешті порушив важку мовчанку тато. – І ми не хотіли про це говорити. Мелісо, твоя мама, коли ми одружувались, попередила мене про те, що у неї є кров… Сніжних відьом. Але ми поняття не мали, що цей дар може прокинутись в наших дітях. Думали, цього не станеться. Коли стало зрозуміло, що за чари ти носиш в собі, стало ясно, що це надто небезпечно. У нас нема нікого, хто допоміг би тобі оволодіти цим даром… Не знаю, що зробив той демон, аби пробити блокування, але, Мелісо, тобі все одно треба…

– Стоп, – обірвала я батька грубіше, аніж дозволяла собі будь-коли раніше. – Ми не говоритимемо зараз про демона. І не змінюватимемо тему розмови. Бо куди більше мене хвилює те, що зараз зі мною відбувається, – я сердито зиркнула на тата. – Ви заблокували мій дар?

– Заради твого ж блага.

– А повідомити мені про моє благо не треба було?

– Ти була ще малою! – вигукнув тато. – Це зараз ти доросла, та й то я не впевнений, що ти правильно зрозумієш мої мотиви…

– Ще б пак! – вигукнула я. – Як можна правильно зрозуміти мотиви людини, яка просто позбавила свою доньку магії! І при цьому ти дозволяв мені продовжувати навчатись, підбадьорював, коли я шукала способи якось розвинути свою силу, втішав, коли вирішила все закинути…

– Ти б поступово просто перестала відчувати потребу в дарі…

– Але цього не сталося! – вигукнула я.

– Мелісо, – мама встала зі стільця та, перелякано скосивши погляд на скрижанілий стіл, все-таки зважилась погладити мене по руці. – Послухай, люба… Я знаю, що ти зараз налякана та ображена, ти вважаєш, ніби ми з татом неправі. Так, якоюсь мірою це правда, нам не варто було так діяти. Проте ми не бачили іншого виходу. Тобі буде краще без цієї магії. Вона лиха, люта… Відмовся від неї. Тепер ти вже можеш зробити це остаточно. Відпусти свій дар, і ти будеш вільна. І від своєї сили, і від демона. Будь ласка, Мелісо. Ти ж така розумна дівчинка, ти знаєш, як вчинити правильно!..

Ще хвилин двадцять тому магія не здавалась мені ані подарунком небес, ані чимось бажаним, що я мріяла зберегти навіки та оволодіти нею, мов справжня майстриня. Зрештою, моє ставлення до власного дару було вельми специфічним. Я його боялась та всерйоз роздумувала, як позбутись цього нещастя і заодно демона, з яким підписала контракт.

Чи варто уточнювати, що увесь страх мов рукою зняло, варто було батькам лише заїкнутись про те, що мені варто відмовитись від моєї магії?