Тесс Геррітсен - Смертниці

«Ріццолі, Джейн».

Новини скінчилися, Божевільна пані продовжила тинятися, ляскаючи голими ногами по папці. Це була картка Джейн, яку, певно, несла до відділення лікарка Тем. Тепер вона лежала просто під ногами Божевільної пані — тій варто було лише нахилитися, розгорнути карту й прочитати першу сторінку, де містилася інформація про пацієнтку. Ім’я, дата народження, шлюбний статус, номер соціального страхування.

Посада й місце роботи. «Детектив, відділ розслідування вбивств. Департамент поліції Бостона».

«Ця жінка нині в облозі спецпризначенцями Бостонської поліції, — подумала Джейн. — Коли вона дізнається, що я теж коп…»

Додумувати до кінця не хотілося, вона знала, до чого це призведе. Знову глянула на свою руку, на лікарняний браслет з іменем РІЦЦОЛІ, ДЖЕЙН. Якби ж удалося зняти цю штуку, можна було б запхати її між подушками, і Божевільна пані не змогла б ототожнити її з карткою. Ось що треба зробити — позбутися небезпечного браслета. Тоді вона стане просто черговою вагітною з лікарні. Не коп, не загроза.

Джейн сунула пальця під браслет, смикнула, але він не піддався. Вона потягла сильніше, та розірвати не змогла. З чого він, чорт забирай, зроблений? З титану? Але, звісно ж, такий браслет мусить бути міцний, щоб спантеличені старигані типу містера Бодайна не знімали своїх посвідчень і не блукали коридорами. Вона сильніше потягла за пластик, скрегочучи зубами, непомітно напружуючи м’язи. «Доведеться його розгризти, — подумала. — Коли Божевільна пані відволічеться, можна…»

Вона завмерла. Усвідомила, що жінка стоїть просто перед нею, знову однією ногою наступивши на медичну карту. Джейн повільно підняла очі на обличчя жінки. До цієї миті вона уника­ла прямого погляду на свою полонительку, боялася привернути до себе увагу. А тепер, на свій жах, зрозуміла, що жінка зосередилася на ній, і тільки на ній. Джейн відчула себе газеллю, яку з усього стада обрав собі на харч хижак. Жінка навіть була схожа на кішку — гнучка, довгонога, чорне волосся лискуче, мов хутро пантери. Блакитні очі дивилися пильно, мов ліхтарі, що вихопили Джейн із темряви.

— Вони завжди так роблять, — сказала жінка, дивлячись на її браслет. — Ставлять на тобі тавро. Як у концентраційному таборі.

Вона показала їй власний браслет, маркований написом ДЖЕЙН ДОУ[1]. «Оригінальне ім’я, — подумала Джейн і мало не засміялася. — Мене тримає заручницею Джейн Доу. Джейн проти Джейн. Справжня проти підробної». Себто в лікарні не знали, хто ця жінка, коли її приймали? Судячи з вимови, вона не американка. Зі Східної Європи. Може, з Росії.

Жінка зірвала свій браслет, жбурнула подалі. Тоді схопила Джейн за зап’ясток і так само рвучко смикнула її браслет. Він розірвався.

— Ну ось. Жодних ярликів, — мовила вона. Глянула на браслет Джейн. — Ріццолі. Італійське прізвище.

— Так.

Джейн не зводила очей з обличчя жінки, боялася навіть глянути вниз, щоб не привернути її уваги до папки під босою ногою. Жінка, вочевидь, сприймала цей зоровий контакт як знак зв’язку між ними. Донині Божевільна пані заледве слово комусь сказала, а тепер розговорилася. «Це добре, — подумала Джейн. — Спробувати завести розмову. Зв’язатися з нею, встановити стосунки. Бути її подругою. Подругу вона не вб’є, правда ж?»

Жінка подивилася на черево вагітної Ріццолі.

— Маю народити першу дитину, — сказала Джейн.

Жінка глянула на годинник на стіні. Вона чогось чекала. Рахувала хвилини, які спливали за стрілкою.

Джейн вирішила зайти трохи далі в розмовні води.

— Як… як вас звати? — наважилася вона.

— А що?

— Просто цікаво.

«Щоб я могла припинити звати вас Божевільною пані».

— Це не має значення. Я й так уже мертва. — Жінка подивилася на неї. — І ти теж.

Джейн дивилася в очі, які палали, і на одну страшну мить подумала: «Що, як це правда? Що, як ми справді вже мертві й це просто версія пекла?»

— Благаю, — промимрила реєстраторка. — Будь ласка, відпустіть нас. Ми вам не потрібні. Просто відчиніть двері й дозвольте нам вийти.

Жінка знову почала ходити, раз по раз наступаючи босими ногами на карту на підлозі.

— Думаєте, вони подарують вам життя? Після того, як ви провели час зі мною? Усі, хто поруч зі мною, помирають.

— Про що це вона? — прошепотіла лікарка Тем.

«Це параноя, — подумала Джейн. — Вона марить про переслідування».

Жінка різко зупинилася й витріщилася на папку біля ніг.

«Не розгортай її. Будь ласка, не розгортай».

Вона підняла папку, глянула на ім’я на обкладинці.

«Відволікти її, негайно!»

— Перепрошую, — сказала Джейн. — Мені дуже… мені дуже треба в туалет. З вагітними буває.

Вона махнула рукою на вбиральню в кімнаті очікування.

— Можна мені? Будь ласка?

Жінка кинула карту на столик, поза зоною досяжності Джейн.

— Двері не замикати.

— Ні. Обіцяю.

— Іди.

Лікарка Тем торкнулася руки Джейн.

— Потрібна допомога? Може, піти з вами?

— Ні, усе гаразд, — відповіла Джейн і підвелася на неслухняні ноги.

Їй відчайдушно хотілося згребти свою картку, проходячи повз столик, але Божевільна пані весь час дивилася на неї. Тож Джейн увійшла до вбиральні, увімкнула світло, зачинила двері. Відчула несподіване полегшення від того, що залишилася на самоті й не під дулом пістолета.

«Я все одно могла б замкнутися тут. Засісти й чекати, доки все це скінчиться».

Але вона подумала про лікарку Тем, про санітара, про Ґленну й Доменіку, які чіплялися одна за одну на дивані. «Якщо я розізлю Божевільну пані, то постраждають вони. А я буду боягузка, що сховалася за дверима».

Тож вона скористалася вбиральнею, вимила руки. Набрала води в рота, бо ж невідомо, коли наступного разу буде змога попити. Витираючи мокре підборіддя, роззирнулася по кімнатці, шукаючи чогось, що можна використати як зброю, але побачила лише паперові рушники, дозатор мила й урну для сміття зі сталі-нержавійки.

Двері раптом розчахнулися. Вона розвернулася й побачила, що на неї дивиться Божевільна пані. «Вона мені не довіряє. Авжеж, вона мені не довіряє».

— Я вже закінчила, — сказала Джейн. — Виходжу.

Вийшовши з убиральні, вона пішла назад до дивана й побачила, що її карта так і лежить на столику.

— Тепер будемо сидіти й чекати, — сказала жінка і вмостилася в кріслі, поклавши пістолет на коліно.

— Чого ми чекаємо? — спитала Джейн.

Жінка пильно подивилася на неї і спокійно відповіла:

— Кінця.

Джейн пронизало тремтіння. Водночас вона відчула ще дещо — напруження в животі, — наче рука повільно стискалася в кулак. Вона затримала дихання, коли перейми стали болісними, а на чолі краплями проступив піт. П’ять секунд. Десять. Потроху відпустило, і вона відкинулася на спинку дивана, глибоко дихаючи.

Лікарка Тем стривожено глянула на неї.

— Що сталося?

Джейн ковтнула слину.

— Здається, це пологи.

* * *

— У нас там коп? — перепитав капітан Гейдер.

— Не можна, щоб ця інформація стала відома, —