Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

Висока, випростана, в м’якому бежевому костюмі, біля хвіртки встала бліда Королева. Королева на чужині.

— Прошу покликати Ігоря Олеговича.

— Прошу заходити, — Соломія сказала це на автоматі, саме вона опинилася найближче до візитерки.

— Не вас… — Дама махнула рукою дивно, немов пливла, очима вихопила серед усіх одне обличчя. — Проведи мене й винеси крісло… Ле-сеч-ка.

— Мене звати Олександрою. Прошу проходити. Мій чоловік наразі відсутній.

Здається, маленька Мишка, не знаючи причини відвідин, добре знала, від кого боронить своє гніздечко. Звичайно, що знала. Кур’єр між «ворогуючими державами», безтурботний Серьожка, завжди світив на своєму айфоні фотки, і тут, і там.

— Мій старший син побачиться зі мною зараз же. Помер його брат, Сергій Олегович.

Заєць пізніше каявся Лободі, що не хотів бовкнути цієї фігні — «чому ж Ви не задзвонили?»

— Я з переляку, я просто подумав, і виявилося, що вголос. Бо прикинь, у час сучасних комунікацій — пертися фаетоном сюди з Сум, аби повідомити Ігорю про смерть брата…

Зайцева недоречність пройшла всім повз вуха. Усі мовчали, але так, ніби наразі не йняли віри почутому про Сергія. А гостя продовжила.

— Він загинув. Тут. Коло вас. — вона несподівано піднесла голос, — мій син, хай би як, не міг втрапити в халепу через пиятику або… амури. Не мав справ з бандитами. Його, не знаючи взагалі, хто це, випадково позбавив життя ненормальний маніяк. Це для вас, усіх, хто товкся там, біля тіла. А на загал — мій син загинув як екстремал, змагаючися з течією Росі. Трагічна… Трагічна смерть. Смерть чиста.

Даруся бігла додому, від фермерського паркану, добре, що вона була далеко, нічого не чула, бігла підстрибом, а Ден, невидимий через густий цвіт вишняка, щось гукав дівчинці услід.

Мала зупинилася перед незнайомою пані. Усі замовкли.

— Бабо Ромо, добридень! Я тебе з дядісерьожиних картинок упізнала. Дядя Серьожа жартує, що ти сердита, правда ж жартує? Ти привезла нам дядю Серьожу?

І тут Лесечка розплакалася. Та, опанувавши себе, рукою охопила Дарчині рамена, тихо погойдувалася разом з нею, шепотіла, не витираючи сліз:

— Мамі — голівка — від сонця — болить, мама — пігулку — вже зараз — ковтне, не буде боліти, і сльозки — не будуть ся лити..

— Онищуківські версифікації, —  тихо сказала Романія Василівна.

* * *

На вечірньому ґанку Заєць випадково повторив слова капітана Зорича: «кам’яна баба». Більше зі здивуванням, ніж з осудом.

— А як тобі, Соломіє, ті ментівські пред’яви, тіпа Ігоря не було згадано в заповіті Королеви, контрольний пакет акцій фірми, якби що, відходив до Серьожи, і батьківська квартира, і ще всяке усе…

— Наразі я б це пред’явами не назвала.

— Але його попросили поки не від’їжджати звідси.

— Усіх нас також. Причім, саме попросили. До речі, того наркомана, якого затримували у березні після втопленої дівчини, того, що пізніше відпустили на підписку, знову взяли під варту.

— Звідки знаєш?

— Мені Віталій сказав.

— Наш пострєл вєздє поспєл? Знаєш, Соломіє, я знову не можу второпати, чи подобається він мені.

Розділ 13

«Надходить світанок магії, неоскверненої мудрості. Я відкриваю знання, доступ до яких раніше був у небагатьох».

(Із записів хтозна-кого)

А фермер Віталій тим часом, здається, не ставив собі за мету подобатися комусь. Хіба що, крім одної особи. Увечері він підійшов до хвіртки і неголосно гукнув Соломію, яка саме була на подвір’ї сама: «шановна Лободо!»

Соломія відчинила. Він торкнувся її ліктя, скеровуючи спільну ходу вглиб саду. «Як вона?» І Лобода зрозуміла — йдеться не про Лесечку, котрій очі набрякли від тихих сліз. Мова про Ліну.

Цікаво (хоча тут слово «цікаво» не личить) — такий може прибрати суперника? Власноруч? Замочити? Й мочити-мочити, тою проклятою сокиркою. А потім усміхатися, стримано й приязно, до усіх…

— В ніч на неділю, і до дощу, й під час дощу в мене весь час був Зоркий. Ну, капітан Зорич.

— Друг Зоркий, адже так?

— Так, ми у Добровольчому були разом. На службі він написав рапорта з проханням про відпустку, а сам — до нас. І ви, шановна Лободо, вважаєте, що він би мав тепер прикривати фронтового побратима у маніяцькому вбивстві?

— Віталію, чому ви називаєте мене виключно Лободою, а на ім’я ніколи?

— Тут просто є певний збіг, може, колись при нагоді розповім, а може довідаєтеся й так.

— Щодо збігів. Великодня ночівля оперативника у Нижніх Боках, це акція з полювання на маніяка?

— Шановна Лободо… Ви уявляєте собі маніяка, який повідомляє міліцію, де і коли саме наманіячить наступного разу?

І, зрештою, Зорич не стільки, так би мовити, проводив ніч у Нижніх Боках, скільки зустрічав Великдень у нас із Деном. Він зараз один, розумієте, як воно. А для Дена тепер — перший Великдень не в Пісках, не з батьками. А для мене — цей Великдень ніби на повороті. Краще було нам втрьох разом бути.

Соломія не попросила розшифрувати цей «поворот». А фермер провадив далі:

— Це я привіз Ліну та Богдаська з церкви. Вона вперше погодилася проїхатися моїм «козлом». Зорич? Ні, він нічого не вдавав тоді у вас, він з нами не їхав, з Ліною не знайомився, хоча, звичайно, знав про неї, від мене. А вночі він під’їхав до мене пізніше, своїм мотоциклом.

Тоді, у Великодню ніч, малий задрімав у машині. Неквапом піднімаючись із ним на руках сходами ґанку, Ліна раптом сказала Віталію:

— Побудь із ним, якщо, звісно, можеш. Я би прогулялася. Сама. Вважай, що мені хреново, а ти робиш велику ласку.

Вона вперше не відштовхувала. Уперше — майже допустила до свого життя. Хоча б зізнанням — їй хреново.

— Я був у хаті з годину, ні, напевне, менше. Почув мотоцикл Зоркого. Виглядав з вікна, бачив світло в своїй хаті. Я знав, що вони з Деном зі столом порадять, і взагалі, мене не смикатимуть. Та ні, я не бачив, чи брала Ліна з собою хоч пляшку, хоч іще щось. Я в кухню не дивився, двері причинив, Бодько ж спав.

Ні, не сказав би, що вона повернулася схвильованою, така собі, ніби щось закінчила, і ось, тепер відпочине. Я пішов, ще до повернення вас усіх з церкви.

І чуєте, шановна Лободо, так, на всяк випадок, вона більше не вийшла б з хати, не залишила би Богдана самого вночі. Могла піти, коли ви приїхали? Посиділи, потім повдягалися? Вам видніше, в хаті ви були. Але… Мені також інколи видніше. Бо згори.

З невеличкого