Джеймс Хедлі Чейз - Меллорі

тут, а може, й переїдемо деінде. Усе залежить від... — він кинув побіжний погляд на Жанну. — Але ми знаємо, де вас знайти, — додав він, усміхнувшись. — Ви нас не загубите. Ми — люди, яких украй важко позбутися.

Та усмішка дещо пом'якшила засторогу, проте вона нікуди не зникла.

Коррідон засміявся.

— Я не втікатиму. — Він підвівся на ноги. — Ну, що ж, я, певно, вже зараз і почну. Справа має бути цікавою. — Завзяття у його голосі прозвучало фальшивою нотою. — Я вельми незле даю раду з подібними речами. — Він сунув руку до кишені свого тренчкота й витяг звідти маузера. Побачивши пістолет, Жанна та Ренлі заклякли, та заспокоїлися, коли Коррідон поклав його на стіл. — Пістолета залишаю вам. Гадаю, ваш Ян захоче отримати його назад, еге ж? А я маю свого. — Ані Жанна, ані Ренлі не сказали нічого. — То ви маєте опис Меллорі?

Ренлі дістав із кишені конверта.

— Усе, що треба, — тут, — сказав він.

Коррідон усміхнувся.

— Усе? І гроші також? — Він стиснув конверт пальцями та похитав головою. — Е, ні, грошей тут немає. Ви ж казали, що половину заплатите зараз... хіба ні?

Жанна підійшла до креденса та дістала з нього потертий шкіряний портфель.

— Чи дасте ви нам розписку? — запитала вона.

— Перепрошую? — запитав Коррідон, не цілком певний, чи все правильно розчув.

— Чи дасте ви нам розписку? — незворушно повторила вона.

— Звісно. — Він чудувався її наївності. Ці люди навіть не мали права перебувати в Англії. Так казав Крю. З їхніми документами негаразд. І як узагалі вони збираються вимагати повернення грошей за тією розпискою?

Ренлі дав йому аркуш паперу та ручку.

— А гроші? — ласкаво запитав Коррідон. — Можливо, ліпше, аби вони були на столі? Не те, щоб я вам не довіряв... але ж це ділова угода, чи не так?

Жанна виклала на стіл три паки однофунтових банкнот і сперлася пучками пальців на поліровану стільницю, зовсім поруч із пістолетом. Коррідон підсунув стілець і сів до столу.

— Якби я збирався вас ошукати, — сказав він їй, — то не повертав би пістолета, правда?

— Порахуйте гроші, — уривчасто кинула вона.

— То ви хочете, щоб я виконав цю роботу, чи ні? — вимогливо запитав він, дошкулений зневагою в очах Жанни. — Я не просив мене до неї залучати. Тож, якщо вже ви потребуєте моєї допомоги, то мусите бути готові за неї заплатити.

— Порахуйте гроші, — відрізала вона, і її очі зблиснули.

Знизавши плечима, Коррідон спритно перебрав однофунтові банкноти. Його вправні пальці хутко та без вагань перелічили хрусткі банкноти.

— Усе точно, — сказав він, узяв ручку та набазґрав розписку на аркуші паперу. — Ось. А зараз я почну. — Він укинув три паки грошей до портфеля, запхав його під пахву та підвівся. — Може, зустрінемося завтра у клубі «Аметист»? Тоді й розкажу вам, що мені вдалося дізнатися.

— Авжеж, — сказав Ренлі. На його обличчі був напружений вираз. — Ми очікуємо, що роботу буде зроблено швидко. Ті гроші багато для нас важать.

— Хай як це дивно, та для мене вони теж дещо важать, — відказав Коррідон, не приховавши як слід глузливої посмішки.

— Ми вам довіряємо, — нагадав йому Ренлі.

— Правильно, — сказав Коррідон і, поглянувши на Жанну, додав: — Але маєте мою розписку.

Жанна не сказала нічого, лише пильно вдивлялася в нього, її темні очі були замислені, а губи стиснулися в жорстку тонку лінію.

— Ну, бувайте. — Він розвернувся до дверей. — Побачимося.

Ніхто з них не озвався, і Коррідон озирнувся через плече. Ренлі тримав у руці розписку. Жанна і досі стояла біля столу, спираючись пучками пальців на стільницю коло пістолета. Атмосфера в кімнаті була сповнена напруги, але Коррідон тим не переймався. Він отримав гроші. Це було до безглуздого просто; це була найпростіша оборудка у його житті. Звичайно, залишався ще Ян, але Коррідон уважав, що такий ризик — цілком виправданий. Коли ті змовники збагнуть, що він не збирається виконувати цю роботу, то погрожуватимуть йому, проте він був звиклий до погроз. Йому не вірилося, що вони наважаться зробити щось, окрім самого залякування, а навіть як і наважаться щось йому заподіяти — він умів дати собі раду. Ян зі своїм пістолетом анітрохи його не лякав, а якщо ці троє таки почнуть завдавати йому клопоту, Коррідонові варто буде просто сказати про них Зані. А вже Зані діятиме швидко, він-бо завжди чигає на інформацію, яку можна передати поліції, а надто таку, що не стосується клієнтів його закладу. Тож у разі чого ця трійця стане для власника клубу «Аметист» справжнім подарунком.

— Ну, бувайте, — повторив він, увійшов до невеличкого охайного передпокою, відчинив передні двері та збіг додолу незастеленими сходами. Сімсот п'ятдесят фунтів, це ж треба! Він зараз-таки піде до лікаря та подбає про те, аби той узявся виправити губу Еффі.

Вийшовши на вулицю, він помітив у засидженому мухами вікні тютюнової крамниці літнього чоловіка, який, знявши піджака, заходився оздоблювати вітрину. Грубі та незграбні пальці цього чоловіка зводили на запилюженому підвіконні вежу з цигаркових пачок. Тютюнник підвів очі та перетнувся поглядом з Коррідоном. Проходячи повз, Коррідон йому підморгнув.

Розділ четвертий

1

Коррідон ніколи не залишався на одному місці достатньо довго, аби по-справжньому зробити його своїм домом. Відколи повернувся до Лондона, він мешкав у трикімнатній квартирі понад гаражем у будинку за шпиталем Святого Георгія. Він винайняв ту квартиру разом із меблями та, попри надмірно велике комірне, яке за неї правили, вважав, що йому неабияк пощастило. Щодня туди приходила жінка, яка підтримувала чистоту в помешканні, а їв Коррідон завжди не вдома. Він заледве коли користувався невеличкою, вбого обставленою вітальнею. Кімнати були вогкі та темні, а впродовж дня гуди крізь кепсько припасовані вікна, відволікаючи Коррідона, долинав невпинний шум автомобільних моторів, сичання шлангів, гавкіт собак і скавуління електричної пилки, що працювала поблизу. Спальня, так само волога та темна, виходила вікном на високу стіну, що заступала собою сонячне світло.

Проте незручності та брак затишної хатньої атмосфери анітрохи не важили для Коррідона. Він ніколи не зважав на обстановку. Для нього квартира була місцем для сну, і як така, цілком виконувала своє призначення,