Вільям Пол Янг - Хижа

Ми, як правило, відкидаємо свідчення,

які вимагають від нас поблажливого ставлення.

Ми настільки переконані у правильності наших суджень,

що не беремо до уваги докази, які з ними не узгоджуються.

Те, що можна назвати правдою, не пізнається у такий спосіб.

Мерлін Робінсон «Смерть Адама»

Часом доводиться вірити речам, які за звичних обставин видалися б абсолютно ірраціональними. Ідеться не про ірраціональне як таке, радше, про не зовсім раціональне. Напевно, це надраціональність: висновки поза межами звичних фактів і емпіричної логіки, які набувають смислу тоді, коли ви здатні побачити ширшу картину реальності. Можливо, саме тут починається віра.

Мак був невпевнений багато в чому, але одного разу, вже після змагання з крижаною дорогою, десь глибоко в серці з’явилося переконання, що лист має три ймовірні пояснення. Це або послання від Бога, хоч би як абсурдно це звучало, або чийсь злий жарт, або зловісний виклик від убивці. Хай там як, але кожної хвилини, вдень чи вночі, його думки поверталися до загадкової записки.

Мак почав планувати таємну подорож до хижі на наступні вихідні. Він нікому нічого не сказав, навіть Нен. У нього не було вагомих аргументів для пояснення своїх дій: якби він зізнався, то запитання виникли б неодмінно. Він боявся, що його просто замкнуть удома, а ключ викинуть. Зрештою, усвідомлював, що така розмова завдала б більше болю, ніж користі. «Я зберігаю цю таємницю лише заради Нен», — сказав він собі, виправдовуючись. А ще зізнатися про записку — означало б визнати, що він щось приховував. Правда інколи буває руйнівною.

Переконаний у необхідності подорожі, Мак заходився шукати спосіб, як змусити рідних виїхати на вихідні з міста, не викликавши в них зайвих підозр. Адже існувала ймовірність, що вбивця виманює його з дому, щоб його сім’я залишилася беззахисною, а цього не можна було допустити. Мак розгубився. Нен чудово відчувала, коли йому щось було потрібно, тому будь-який вияв ініціативи призвів би до низки запитань, на які він не був готовий давати відповідь.

На щастя, рішення прийшло від самої Нен. Вона давно збиралася навідатися до сестри, яка жила на островах Сан-Хуан, неподалік від узбережжя штату Вашингтон. Чоловік сестри був дитячим психологом, і Нен хотіла почути його думку про поведінку Кейт, що ставала все асоціальнішою, особливо з огляду на те, що ані вона, ані Мак так і не змогли достукатися до серця дитини. Тому, коли Нен висловила ідею про поїздку, Мак з ентузіазмом її підтримав.

— Звичайно, потрібно їхати! — вигукнув він.

Це була трохи несподівана відповідь. Нен подивилася на чоловіка з подивом.

— Я хотів сказати, — пробубонів він, — що це чудова ідея. Я, звісно, сумуватиму, але кілька днів якось переживу. Зрештою, у мене зараз вистачає роботи.

Нен знизала плечима, напевно, радіючи, що так легко отримала згоду на подорож.

— Гадаю, для Кейт буде корисно виїхати кудись на кілька днів, — додала вона, а він кивнув на знак згоди.

Дзвінок сестрі — і питання поїздки було вирішене. Будинок швидко перетворився на епіцентр активності. Джош і Кейт були в захваті, бо їхні весняні канікули автоматично подовжувалися на тиждень. До того ж, вони завжди любили їздити в гості до своїх двоюрідних братів і сестер, хоча цього разу в них і не було особливого вибору.

Мак крадькома зателефонував Віллі й, намагаючись якомога менше пояснювати, запитав, чи може той на деякий час позичити йому повнопривідний джип. Оскільки мікроавтобус забирала Нен, йому було потрібно щось потужніше, ніж його маленька машина, щоб роз’їжджати розбитими дорогами Національного парку, які, напевно, ще не звільнилися від влади зими. Дивне прохання Мака спровокувало низку запитань, від яких він ухилявся, як міг. Однак, коли Віллі поставив питання руба, чи не збирається Мак до хижі, довелося пообіцяти, що пояснить усе вранці, коли вони обмінюватимуться машинами.

У четвер увечері, після численних обіймів і поцілунків, Мак провів Нен, Кейт і Джоша, а потім почав приготування до власної далекої мандрівки до північно-східного Орегону – місця своїх найстрашніших кошмарів. Розуміючи, що, коли запрошення було від Бога, то навряд чи йому знадобиться багато речей, він про всяк випадок набив портативний холодильник продуктами, яких із надлишком вистачало на подорож, також поклав спальний мішок, кілька свічок, сірники та деякі інші речі, необхідні для виживання. Не слід було виключати можливість провалу, коли він виявиться повним бовдуром або жертвою злого жарту. Тоді він просто поїде геть. Від роздумів Мака відволік стукіт у двері. Вчорашня розмова досить сильно заінтригувала Віллі, якщо він спромігся прийти так рано. Добре, що хоч Нен уже поїхала.

— Віллі, я тут, на кухні! — гукнув Мак.

За кілька секунд Віллі визирнув з коридору й похитав головою, дивлячись на безлад, який учинив Мак. Він оперся на одвірок, схрестивши руки на грудях.

— Я пригнав джип, заправлений під зав’язку, але я не дам тобі ключі, поки не скажеш, куди їдеш.

Мак продовжував пакувати речі. Він знав, що не може брехати своєму другові, а джип йому був конче потрібен.

— Я повертаюся до хижі, Віллі.

— Я зрозумів. Але я хочу знати, чому ти зібрався туди в цю пору року. Невідомо, чи мій старенький джип зможе провезти нас місцевими дорогами, тому я поклав в багажник ланцюги, якщо вони нам знадобляться.

Не дивлячись на друга, Мак пішов до кабінету, зняв кришку з маленької бляшанки й дістав звідти записку. Повернувшись до кухні, віддав її Віллі. Той розгорнув папірець і прочитав мовчки.

— Мамцю рідна, що за божевільний міг таке написати? І хто такий Тато?

— Ну, мабуть, ти знаєш, що Татом Нен любить називати Бога.

Мак знизав плечима, не знаючи, що додати. Він забрав записку й поклав її до кишені сорочки.

— Зачекай, ти ж не думаєш, що записка справді від Бога?

Мак саме завершив пакування, він зупинився й глянув на друга.

— Віллі, я гадки не маю. Спочатку я думав, що це — злий жарт і неабияк розгнівався, та й просто стало огидно. Можливо, мені самому бракує здорового глузду. Я знаю, що це звучить дивно, але дуже хочеться все з’ясувати. Я повинен їхати, Віллі, інакше точно збожеволію.

— А ти не думав, що це може бути вбивця? А якщо він хоче тебе туди виманити?

— Звичайно, я думав про це. Я навіть зрадію, якщо це так. У мене з ним свої рахунки, — Мак спохмурнів і замислився. — Утім, це малоймовірно. Сумніваюся, що злочинець підписався б словом «Тато». Для цього треба добре знати нашу сім’ю.

Віллі був спантеличений.

Мак вів далі:

— Ніхто з тих, хто нас знає, не відправив би такої записки. Мені здається, що тільки Бог міг би це зробити…

— Але Бог такого не робить. Принаймні я ніколи не чув, щоб хтось отримував листа від Бога. Не те, що він не міг би, ну, ти зрозумів, що я маю на увазі. А чому він хоче, щоб ти поїхав саме до тієї хижі? Не можу собі