Ієн Макьюен - Амстердам

кінця долини, потім вилізти нагору на триста футів по крутому схилу Танґ-Геду. Йому не хотілося дертися окаряч, але й не хотілося здаватися, визнаючи власну слабкість чи вік. Нарешті він вирішив триматися біля струмка — важкий підйом на гору має його підштовхнути, допомогти скинути заціпеніння.

За годину він досягнув кінця долини, що круто обривалась, і пошкодував про своє рішення. Почалася злива, і хай що там писалося на його дорогущому водонепроникному одязі, а після фізичних зусиль, витрачених на підйом, Клайв точно спітніє. Уникаючи мокрої слизької скелі внизу, він обрав стежку на високому дернистому березі, і, звісна річ, за кілька хвилин піт уже заливав очі разом з дощем. Його турбувало, що пульс настільки почастішав, аж Клайв що три-чотири хвилини зводив дух. Підйом мав бути у межах його можливостей. Він одпив води з пляшки і попрямував далі, й, користуючись самотністю, пирхав і голосно стогнав з кожним важким кроком.

Якби він був не сам, то, може, пожартував би з того, скільки принижень приносить старість. Але нині в Англії в нього не було близьких друзів, які поділяли б його захоплення. Усі його знайомі, здавалося, абсолютно щасливі й без дикого пустища; ресторан за містом, весняний Гайд-Парк — а відкритого простору їм і не треба. Та вони не можуть вважатися по-справжньому живими!.. Розпарений, мокрий, з дихавицею, він напружив тіло і, виборсавшись на трав’янистий виступ, ліг, охолоджуючи обличчя об дерен, і, підставивши дощу спину, проклинав друзів за їхню нудність і відсутність смаку до життя. Вони його підвели. Ніхто не знає, де він, і нікого це не хвилює.

П’ять хвилин послухавши, як дощ вистукує по тканині його водонепроникного одягу, Клайв звівся на ноги й поліз нагору. Хай там що, але чи справді Озерний край — настільки дике пустище? Він весь затоптаний пішоходами, і кожна діляночка позначена і пафосно уславлена. Насправді це не більш ніж величезна брунатна гімнастична зала, а ці схили — просто трав’яні турніки. Це просто зарядка під дощем.

Ще виснажливіші думки переслідували Клайва, коли він піднявся до сідловини, але щойно він видерся на височину і пішов повільніше, як дощ ущух, а довгий розрив у хмарині дозволив визирнути крихітній розраді — сонячному промінцю, і нарешті це сталося — Клайв почувся добре. Можливо, це не більш ніж дія ендорфінів, які виділяються при м’язовому навантаженні, а може, Клайв просто знайшов ритм. А може, це той завітний момент у горах, коли доходиш до сідловини й починаєш перетинати потік, і очам поволі відкриваються нові вершини та низини — Ґрейт-Енд, Еск-Пайк, Бовфелл. Тепер гори були прегарні.

Ступаючи майже по рівному, Клайв топтав жмуття трави, прямуючи до стежки, яка приводила мандрівців з Ланґдейлу. Влітку це був гнітючо-велелюдний маршрут, але сьогодні лише самотній мандрівник у синьому перетинав широку верховину, цілеспрямовано поспішаючи до Еск-Гозу, наче на рандеву. Коли подорожній наблизився, то стало ясно, що це жінка, і відкриття спонукало Клайва негайно уявити себе в ролі її чоловіка, який очікує там, куди жінка так наполегливо прямує; він чекає на неї біля самотнього гірського озера, кличучи на ймення, а коли вона наближається, виймає з пакунку шампанське та два срібні фужери і йде до неї... У Клайва ніколи не було ні коханки, ні дружини, які полюбляли б піші прогулянки. Сьюзі Марселлан, завжди охоча до новинок, одного разу подалася з ним до Катскіллу і виявилася безпорадною вигнанкою з Мангеттена, кумедно скаржачись увесь день на мошву, пухирі й відсутність таксі.

Доки Клайв досяг стежки, жінка випередила його на півмилі й почала віддалятися праворуч, у бік Аллен-Креґзу. Він зупинився, пропускаючи її, щоб самому лишитися на широкій висоті. У небі відкрився ще один просвіт, і позаду, на Роствейт-Феллі, косе світло сковзнуло по папороті, до брунатного кольору додавши полум’яно-червоні та жовті тони. Клайв стягнув з себе водонепроникну куртку, сховав її в рюкзак, з’їв яблуко та продумав маршрут. Він збирався залізти на Скофелл-Пайк, і хотілося рушати вже. Найкоротший шлях був від Еск-Гозу, але тепер, коли Клайву стало легше, йому схотілося пройти на північний захід, спуститися на озеро Спринклінґ-Тарн, знову спуститися на Стай-Гед і здійснити тривалу прогулянку Коридором. Якщо Клайв дійде до Ґрейт-Енду і повернеться тим самим шляхом, яким прийшов, до Ланґстрату, він дотемна буде в готелі.

Тому він попрямував легкою ходою до манких широких гребенів Еск-Гозу, відчуваючи, що фізична різниця між ним теперішнім і ним тридцятирічним не така вже й велика і що це не сухожилля, а дух утримує його. Які дужі тепер його ноги, як поліпшився його настрій!

Огинаючи широкі сліди, витерті мандрівцями, він рушив у обхід, до хребта попереду, і, як це часто траплялося, на ходу обдумував своє життя в нових умовах, тішачи себе спогадами про останні маленькі успіхи: перевидання на диску раннього оркестрового твору; майже побожну згадку про його творчість у недільній газеті; мудру і жартівливу промову, яку він виголошував, вручаючи нагороду ошелешеному школяру. Клайв обмірковував свою роботу загалом: вона здавалася багатою і розмаїтою щоразу, коли вдавалося підняти голову й подивитися на неї в перспективі, вона мов резюмувала все його життя. Він з любов’ю подумав про людей у своєму житті. Може, він занадто напосівся на Вернона, який намагався врятувати свою газету і захистити країну від жорстокої політики Гармоні. Сьогодні ж увечері він подзвонить Вернону. Їхня дружба надто важлива, щоб рвати її через якусь суперечку. Вони могли б, звісно, лишитися кожен при своїй думці та дружити як раніше.

Ці благочестиві роздуми привели його нарешті до гребеня, де відкрився широкий краєвид на Стай-Гед, але те, що Клайв побачив, змусило його роздратовано скрикнути. Розтягнувшись навіть не на милю, а більше, підсвічена сліпучо-флуоресцентними помаранчевими, блакитними й зеленими цятками, рухалася колона туристів. Це були школярі, можливо, ціла сотня школярів, і всі вони йшли до гірського озера. Обігнати їх усіх забере принаймні годину. Не замислюючись на стару тему — про ідіотизм кричущих барв анораків, про це візуальне забруднення, і про те, чому люди завжди ходять такими нестерпно великими зграями,— Клайв озирнувся праворуч, у бік Аллен-Креґзу, і тої миті, коли група туристів зникла, настрій у нього покращився. Він побереже енергію та не піде на Скофелл-Пайк, а натомість неквапливо подолає гребінь і через Торнітвейт-Фелл спуститься в долину.

Лічені хвилини, здавалося, він стояв на вершині скелі, знову дихаючи на повні груди та вітаючи себе за зміну планів. На нього чекала прогулянка, яку Вейнрайт[26] у «Південних пагорбах» охрестив як «повну інтересу»;