Ніка Нікалео - Брутальний лікар

зайшла на її територію. Віка спочатку відсахнулася, але, помітивши доброзичливий і зацікавлений настрій рогатої з уже повним вим’ям, обережно почухала її поміж рогами. Кізонька замекала від задоволення і забила копитцем. Віка всміхнулась і наче перетворилася на себе маленьку…

— Вікусю, дитино! Ходи швидше, не відставай, — гукнула мама маленькому трирічному янголяткові.

— Так, — кинула дівчинка, добігаючи до розчепірених, як паща невідомого звіра, цвинтарних воріт.

Дві дорослі жінки, старша й молодша — одразу видко, що близькі родички, — з відрами, мотиками та розсадою квітів заходили на територію старезного кладовища в переддень церковного свята. На мóгилках уже нікого не було, очевидно, люди встигли впоратися ще вдень. Або й зовсім нікому було прийти на той чи той надгробок, бо давно вже всі ходили по новому цвинтарю за кількасот метрів звідси.

Жінки підійшли до своїх родинних поховань, помолилися і, тричі перехрестившись, узялися до роботи. Та за якусь мить старша скомандувала молодшій піти до ще інших захоронень віддалік за пагорбом. І та пішла, а мала поволі почалапала за нею. Дитя розглядало надгробки, на яких стояли старі, побиті вітром і випалені сонцем, збляклі штучні квіти, якісь дзбаночки та подекуди, дуже рідко, стрічалися об’ємні плями переплавленого воску з чорною голкою посередині. Вона зупинялася, торкалася кожної речі, переставляла її з одного місця на інше і за цією господарською роботою не помітила, як зайшла кудись, відки не було видно ані мами, ані сестри Улянки. Присіла навпочіпки й тихесенько заплакала.

Вечоріло… Улянка прийшла додому, вимила добре руки, старою зубною щіточкою вичистила весь цвинтарний ґрунт з-під нігтів, пішла на кухню й обмерла від маминого запитання: «А мала де?!» Виявилося, що Вікторія залишилася десь там, на цвинтарі, сама-самісінька, і не бачили її вже більше, певно, аніж дві години. Мама сполотніла! Взула старі черевики й побігла чимдуж за дитиною. Улянка — за нею. До кладовища хвилин двадцять пішки, темніє дуже скоро, тож вони бігли щосили. Дитина могла перелякатися там на все життя. Темно, ліс, надгробки зі свічками й ані душі довкола, ще й пугачі часто трапляються. Тут не тільки дитя — дорослому б при здоровому глузді залишитись. Яке ж то було їхнє здивування, коли назустріч їм із-за рогу сусідньої вулиці йшла мала Вікторія за руку зі старим Степаном і, вже здаля завидівши їх, скрикнула: «А то моя мама!»

— Файно є! — усміхнувся дідусь. — Думаю, чия то дитина скавулит під лавкою на цвинтари. Я там козу недалеко випасаю. Трави високі, ніхто не ходить. А вона мені каже: «Мамина я!»

— Дякую вам! — Жінки розсміялися. — Певно, що мамина. Ходи-но до мене, донечко. Сонечко ти моє, не злякалася?!

— Більше мене так не залишайте, добле? — раптом схлипнула малючка, міцно обійнявши своїми пухкими рученятками старшу жінку за шию. — Я дузе боялася і співала собі «Спи, дитинко, засинай, баю-бай, баю-бай! Сині оцка закакай! Баю-бай, бай!» А коза діда Степана добла така до мене була, така добла! Ніц не стлашила мене, а ходила коло мене й голосно мекала, аби дідо плийшов. І він потім плийшов по нас.

Вікторія всміхнулася своїм спогадам. Кізочка пішла за нею, але довжина її ланцюжка не дозволила відійти далеко. Віка вирішила оглядати цвинтар у шаховому порядку, спочатку одну частину, а тоді іншу, орієнтиром означивши собі хрест посередині пагорба.

Поховання оберігали старі похилені ялини, берези та кілька дубів. Посередині, майже на самому горбі, стояла старезна напіврозвалена каплиця із заіржавілим дахом і понівеченими стінами: стара польська цегла повипадала й лежала купами тут-таки. Гроби й гробівці — не надто доглянуті, а деякі зовсім покинуті — тихо повідали про те, що й справді нікому було за ними доглядати, що всі їхні спогади також минули й прийшло забуття, адже на все свій час. Пам’ять також помирає — ніщо не має привілею бути вічним. Сам Усесвіт періодично народжується і зникає в небуття, очевидно, виконавши якусь свою місію, якесь завдання. От і людське життя схоже на велику гру, коли проходиш рівень за рівнем усі складні ситуації, роблячи якийсь вибір. І ключове слово тут не вибір, а епітет перед ним, бо важливо, щоб цей вибір був саме «правильним». Інакше знову та ситуація повторюватиметься і повторюватиметься в різних обставинах і умовах, аж допоки ти таки не зробиш свій «правильний вибір». І підеш далі, на складніший і вищий рівень, у тій своїй грі під назвою «життя» з не відомими нікому кінцем і висновками. Людина — ніщо для природи й великого космосу. Ми самі собі надаємо ваги й важливості, бо можемо змінювати довкілля, бо не ми підлаштовуємося під нього, а його вигинаємо під себе. І лише останніми роками з подивом і великою часткою недовіри почали звертати увагу на те, що природа з нашим втручанням не згодна, бо обурливо зносить наші будівлі ураганами й паводками, зливами та пожежами, виморюючи голодом і витравлюючи суховіями, знищуючи десятки тисяч епідеміями. Особливо ця, найновіша, коронавірусна ковід-19. Вона перевернула все з ніг на голову: піклуватися про іншого й любити ближнього, як самого себе, уникаючи безпосереднього контакту, тримаючи дистанцію, спілкуючись віртуально — узагалі стало ідеалом. Природа наказала нам сидіти кожному у власній клітці й спостерігати, як вона сама оновлюється і відживає, очищається від нас фізично й морально, коли ми в неї не втручаємося. Усі філософи й тлумачі різноманітних релігій світу суголосно віщують про зміну світобудови на Землі, про неуникні світові пертурбації, які покликані повернути людей обличчям один до одного, забувши про особисту захланність, зверхність і недовіру, а розділяючи найнеобхідніше із ближніми, дбаючи про них, як про себе. Лише тоді можна досягнути гармонії і щастя. Хто коли-небудь відчув наповнення від несподіваної віддачі, назавжди запам’ятає це відчуття і сам шукатиме такі можливості серед інших. Людина окремо нікому не цікава — і найперше не цікава сама собі, бо лише через соціум може себе пізнати, порівнюючи з іншими й вирізняючись чимось серед них. Однак вирізнятися особливим добром, особливою благородністю, інтелектом та хорошою вдачею давно не є цінністю. А повинно ж бути як?! І природа про це нам кричить із останніх сил, уже не благаючи, а вимагаючи, щоб річки-океани стали прозорими, небо над головою синішало, повернулися риби, дельфіни, олені, птахи в місця, перенасичені продуктами нашої життєдіяльності. «Час зупинитися, час не бігти, не грабастати те, що понад міру, а переосмислювати, ставати глибшими й усвідомленими», — наче тихенько нам каже Земля. А нам