Данило Борисович Яневський - Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича, Данило Борисович Яневський

— уродженець села або невеликого містечка,

— хлібороб, ремісник чи робітник (понад 90 % випадків),

— віком від 18 до 28 років (понад 70 % випадків),

— з початковою або неповною середньою освітою (близько 65 %),

— неодружений і бездітний (75 %),

— який до приходу в УПА переважно не був знайомий з військовою службою (57,86 % випадків)»[53].

Тепер спробуємо зрозуміти: а скільки взагалі могло бути молодих, неодружених, народжених у селі, з початковою або середньою освітою на території 6 сучасних областей України — Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської та Чернівецької? Якщо 2 600, то можна говорити про «бандпрояви» нацистських колабораціоністів із числа місцевого населення. Якщо йдеться про 1 млн, то це — масова, загальнонародна війна.

Спробуємо розібратися. Для цього спробуємо відповісти на просте питання — а скільки взагалі було українців напередодні другої у XX столітті загальноєвропейської війни?

Скільки всього було українців напередодні II Світової війни і куди вони поділися?

Скажу відразу: простої, чіткої, однозначної, зрозумілої відповіді на це питання мені знайти не пощастило.

І це дивно. Адже за півсторіччя (від 1897 р. до 1939 р.) на території сучасної України було проведено 7 переписів населення, а саме: 1897 р. (Російська імперія), 1900 р. (Австро-Угорська імперія), 1926 р. (СРСР), 1930 р. (Румунія), 1930 р. (Чехословаччина), 1931 р. (Польща), 1937 р., 1939 р. (СРСР).

Загальноприйнятими (принаймні саме ними оперують відомі мені довідники) є такі цифри: станом на 1939 р. на території сучасних 6 західних областей, які входили до складу Польської Республіки, Румунії та Угорщини, проживало загалом 8 млн людей. На території УРСР — 32,5 млн. Тут все більш-менш ясно. Далі починаються проблеми. Всі фахівці одностайні: повної статистики немає, точних цифр ми не встановимо ніколи. До нашого розпорядження лише оцінки та інтерпретації.

Провівши відповідні розрахунки, один із найбільш авторитетних дослідників II Світової війни Борис Соколов дійшов таких висновків:

— чисельність населення СРСР станом на 21 червня 1941 р. — 209,3 млн осіб;

— незворотні втрати Червоної армії — 26,4 млн;

— втрати цивільного населення — 16,9 млн, серед якого «значно переважають жінки»-,

— 620 тис. колишніх радянських громадян добровільно залишилися на Заході (за матеріалами, які зберігаються у фондах Українського Національного Музею в Чікаго, у 83-х таборах переміщених осіб на території західної Німеччини в 1945–1949 рр. перебувало щонайменше 250 тис. українців, вихідців із західних областей сучасної України — Д. Я.);

— загальні незворотні втрати населення — 43 448 000 осіб[54].

Висновки Соколова поставив під сумнів інший науковий авторитет. На думку Марка Солоніна, загальні незворотні втрати Червоної Армії (вбитими, померлими від поранень, померлими в полоні) не можуть бути меншими за 10 млн та вищими за 11,9 млн осіб. На його думку, так званий «неврахований призов» до ЧА (тобто призов поза офіцій-

ного тогочасною звітністю військкоматів) — це «десятки, чи навряд сотні тисяч людей». Додам від себе: основна маса цих людей — мешканці сучасних західноукраїнських земель. «Далі, — продовжує свій аналіз М. Солоній (але ніяк наступні цифри не обґрунтовуючи), — було вбито близько 5 млн осіб (в т. ч. 2,8 млн євреїв)». Спростувати або підтвердити ці цифри я особисто не можу. Кваліфікації не вистачає. Вистачає її хіба що на те, щоб підтримати такий якісний висновок відомого російського дослідника: «В загальному (і для цього завищеному) масиві втрат влади СРСР / РФ прагнуть «втопити» факти масової загибелі (у цьому місці Солоній вживає термін «радянських людей», якого я свідомо уникаю тому, що населення окупованих сучасних західноукраїнських земель ані в цілому тоді, ані в більшості своїй сьогодні «радянськими» людьми себе не вважали і не вважають — Д. Я.), викликаної діями та (або) злочинною бездіяльністю т. зв. «радянської влади». Масові беззаконні репресії (хіба масові репресії проти цивільного населення, яке, тим більше, трактується окупантами як «своє», можуть бути «законними»? — Д. Я.) воєнних та повоєнних років, масові депортації населення зі «звільнених» та «приєднаних» територій, локальні голодомори воєнних часів, жахливі умови праці та життя евакуйованого (правильно сказати — такого, що втекло) із зайнятих супротивником територій, масова загибель «спецпоселенців» та «трудармійців», смертний голод 1946 року… Довгий список, — підсумовує Марк Солоній, — і як «вдало» для приховування цих сторінок згодилася Велика Вітчизняна війна!».[55]

Якщо взяти до уваги, що чисельність Червоної Армії на кінець війни становила більше 11 млн військовослужбовців, то з цього випливає, що до лав її в 1941–1945 рр. було мобілізовано 18 % населення СРСР.

Авторитетний український дослідник II Світової Вла-дислав Гриневич доповнює: лише в 1943–1945 рр. з території всієї сучасної України до Червоної Армії було мобілізовано в цілому 3 млн осіб, в т. ч. 17-річних, жінок та інших «добровольців». У західних областях, — підкреслює дослідник, — «мобілізація мала тотальний характер». Так, лише у Волинській області було мобілізовано 16 % населення. Кожен третій військовослужбовець у складі Червоної Армії був українцем. Відсоток українців лише в I–IV Українських фронтах взагалі сягнув приголомшливих 60–80 %. Кожен третій з мобілізованих до Червоної Армії загинув.

Тепер погляньмо на області сучасної Західної України. Доктор історичних наук Степан Макарчук зауважує: «“радянська” Галичина після вересня 1939р. та ще більше після вересня 1944 р. територіально помітно не співпадала з Галичиною історичною». Поза цим, «абсолютне число українців в історичній Галичині за переписом 1931 р. становило 3 226 546 чол., поляків — 1 630 463 чол., євреїв — 563 238 чол.» У 1940 р. радянські окупанти нарахували на території лише Львівської області 1 349 351 осіб[56]. Кандидат історичних наук О. Ленартович: кількість населення Волині станом на 1939 р. — 1 млн. 128 тис. осіб[57]. — українців, поляків, євреїв.

Східна Галичина і Волинь у 1941–1947 рр. — основні операційні райони УПА. Отже, теоретично можливий мобілізаційний ресурс цих територій ДО початку радянської та німецької окупацій з їх мобілізаціями, депортаціями та перевезеннями людей на примусові роботи приблизно 2,5 млн — із дітьми, жінками, людьми похилого віку та тими чоловіками, яких ні до якої армії з різних причин не брали. 18 % від 2,5 млн — це 630 тис. людей,