Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

Тим часом, струмочок мого життя біг собі впевнено далі. Де розганявся, де стримувався якоюсь перепоною, щоб набрати сили і, подолавши ту перепону бігти далі.

Зимовою дня сказав мені хтось з тих колгоспників:

— Поїдемо в поле до скирти за соломою.

Поставили до саней биків, накинули ярмо, впрягли.

Як це робиться, то я бачив не один раз. Ставили ми тих биків у двох, але оскільки я бігав, метушився, квапився, то їздовий зробив вигляд, що все це зроблено тільки мною одним.

Та вже поїхали. Далеко за село, в поле. Я і старався далі вести перед.

Оскільки мої сани були позаду, то я залишився якби безініціативним. Бики самі знали за ким і куди їм треба йти.

Приїхали. Почали складати солому на сани. От цього я ще не вмів, та і малий був ще до цієї роботи. А робота то складна. Виложити на підводу чи на сани стіг соломи, то не просто накидати її. Кожний вильник (оберемок) соломи потрібно було покласти саме туди, куди треба було, щоб не порушити рівновагу, та ще й як слід використати площу саней, утрамбувати, а вже потім стягнути рублем і затягнути мотузкою до саней.

Нагрузили, ув’язали, трохи спочили під скиртою. Навкруги лише сніг та сніг. Білі хмари на небі зливаються, переходять непомітно в пагорби снігу на землі, і вже важко розрізнити, де земля, а де небо.

Рушили я сиджу високо на тій копиці соломи. Передні сани якось непомітно зникають. Їх мені вже зовсім не видно. Лапатий сніг щойно посипавшись, геть запорошив ту скирту. Ми одні: я і бики. Та й спини моїх биків уже суцільно білі, а тому мені зверху ввижається, що бики зростом своїм поменшали, і на землі ворушаться якісь приземисті потвори. Покинувши слід передніх саней, мої пішли як заманулось. І де взялися якісь пеньки, рівчаки, не запорані відвали осінньої ріллі?

Ще кілька поштовхів, і бики мої зупинились. Мій ведучий підбіг до саней:

— Ех, ти, сателіт! Сиди–но тихенько і не розмахуй руками. — Взявшись за шкворінь ярма та гукнувши:

— Цабе! Цабе!

Вивів биків на загублений мною слід. Я розмірковував: що то воно за «сателіт»[11]?…

Пригадав! Та я це слово вже кілька разів вичитував в газеті, коли групка колгоспників слухала мене чи то на возі, чи то у збруйному кутку конюшні.

Взагалі, я багато чув тоді нових слів: аншлюс, Муссоліні, сателіт, п’ята колона, Ріббентроп, республіканці, франкісти. Молотов, пакт… Ці та інші подібні, по своїй не зрозумілості, слова, так і сипались з газетних шпальт та чорних гучномовців.

А бики… Бики прийшли до стайні без будь-якої мої участі.

З часом, коли мені прийшлося познайомитись в школі з деякими творами земляка–поета Степана Руданського, я з особливим задоволенням читав його вірші–пісні, зокрема «Гей, бики!»:

Та гей, бики! Чого ж ви стали?

Чи поле страшно заросло?

Чи лемеша іржа поїла?

Чи затупилось чересло?

Вперед бики! Бадилля зсохло,

Самі валяться будяки,

А чересло, леміш новії…

Чого ж ви стали? Гей, бики!

………………………………

………………………………

………………………………

І все мине, що гірко було,

Настануть дивнії роки:

Чого ж ви стали, мої діти?

Пора настала! Гей, бики!

Цей вірш будив у мене спогади, підтримував надію. Так бігли мої години, дні і місяці. Життя було різноманітне, хоч відбувалось воно начебто в обмеженому просторі. Все та ж вулиця, все той же вигін, все той же колгоспний двір. На тому дворі все начебто було звичним і буденним. Все так же селяни збирались у поле, обходили скотину, орали, сіяли, пололи, вибирали коноплі, ходили на жнива.

У цьому перебігу подій хотілось би декілька слів сказати про побут цих селян, а конкретніше про культуру побуту, взаємовідносини, спілкування і т.ін.

Якоюсь особливою рафінованістю ці відносини, спілкування не відзначались. Але були певні правила, звичаї, яких неухильно дотримувались. Кожен в свій час дізнавався, що можна, чого не можна. Наприклад, не можна було смітити, бігати та гратись біля криниці для води, і, навіть сідати на цебрини. Тут мало бути завжди охайно, чисто. Ніхто не міг дозволити собі сплюнути, стоячи з кимось поруч, або в гурті. Хочеш це зробити? Відійди трохи далі, а ще краще — за кущ чи до плоту.

Не бажано було в якійсь, навіть випадковій компанії, або просто перебуваючи серед незнайомих людей, надмірно голосно розмовляти, сміятись, або ще якось позначати себе. Добре пам’ятаю, як старша сестра мами, тьотя Броня вичитувала мамі: «З тобою соромно ходити. Ти так голосно розмовляєш… і регочеш так, що люди звертають увагу».

Тобто, треба себе поводити так, щоб на тебе не звертали уваги, нікому не заважати. Якась особлива поважність проявлялась і у тому, як люди вітали один одного при зустрічі. Потрібно було зупинитись і обов’язково нахилити голову, а мужчинам зняти чи то шапку, чи то кашкета, або хоч торкнутися їх рукою. Густої матірної лайки не пам’ятаю. В той час суперечки чи то за межу, чи то за потраву озимини не обходились без смачних виразів. П’яних бачити не довелось.

Жінки не пили горілки, а пригублювали, тобто торкались повною чаркою до уст і на тому ставили ту чарку на стіл до наступного разу. Чоловікам соромно було виказувати свою хмільність при людях. Якщо це вже трапилось, то він намагався не виходити на люди, а десь перебути нишком-тишком. Діти дуже рано залучались до якоїсь посильної праці.

Вже в 3–4 роки дитина мала той чи інший обов’язок. Там треба було подивитись за курчатами, там прослідкувати за телятком, щоб не вирвало кілочка та не побігло невідомо куди. А вже трохи старшим, то тут — ого–го. Так і чулося: вижени корову, нарви трави, принеси води, склади дрова, принеси соломи, полий огірки, викинь гній, насічи свиням…

Наприкінці червня вся малеча вивозилась, виводилась в поле ловити довгоносиків. Довгоносик — такий собі жучок–шкідничок, який міг за два–три тижні знищити геть посів цукрових буряків. А знищивши цукрові, завзято брався за кормові, столові і