Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

Дарлінґтон зблиснув монеткою примусу перед охоронцем, але сама ще ніколи нею не користувалася.

Коронер навіть оком не змигнув, лише позадкував у глиб фургона й простягнув їй руку. Дівчина видерлася за ним, швидко озирнулася через плече й зачинила двері. Часу в них обмаль. Бракувало тільки, щоб водій чи — ще гірше — Тернер постукали у двері й виявили, що вона тут базікає над тілом. До того ж Алекс не знала, як довго діятиме примус. Цей магічний предмет вона отримала від членів «Рукопису». Вони спеціалізувалися на магії дзеркал, заклинаннях і переконаннях. Зачаклувати можна було будь-який предмет, проте найвідомішим став презерватив, який переконав розпусного шведського дипломата видати схованку таємних документів.

Для створення монет потрібна надзвичайна магія, тому в Леті їх небагато й Алекс ощадливо ставилася до тих двох, які їй видали. То чому ж вона розтринькала одну монету?

Приєднавшись до чоловіка в замкнутому просторі, Стерн побачила, як затріпотіли від її запаху його ніздрі, але пальці вже лягли на блискавку мішка з тілом, а друга рука міцно стискала монетку. Коронер рухався так стрімко, наче в пришвидшеній зйомці, й Алекс закортіло попросити його зупинитися на секунду, але це бажання минулося, а чоловік уже розстібав мішок, знімаючи чорний вініл, наче шкірку з якогось фрукта.

— Господи, — видихнула Алекс.

Обличчя дівчини було тендітне, із синіми венами. Вона була вбрана в білу бавовняну камісоль, розірвану й подерту в тих місцях, де її протинав ніж — знову і знову. Всі рани були зосереджені навколо серця; дівчину били з такою силою, що здавалося, наче грудина не витримала: кістки проломилися неглибоким кривавим кратером. Алекс раптом пошкодувала, що не дослухалася грубої Тернерової поради й не пішла додому. Це не було схоже на ритуал, який вийшов з-під контролю. Тут було щось особисте.

Вона проковтнула жовч, що з’явилася в горлі, та змусила себе дихати глибше. Якщо ця дівчина чомусь стала мішенню якогось товариства або гралася з надприродним, від неї досі пахнутиме Серпанком. Проте «швидку» вже просочив власний сморід Алекс, і сказати щось напевне було неможливо.

— Це був її хлопець.

Алекс глипнула на коронера. Примуси вселяли в людей мимовільне прагнення догодити комусь.

— Звідки знаєте? — поцікавилась вона.

— Тернер так сказав. Вони вже повезли його на допит. Він має попередні судимості.

— За що?

— Зберігання й розповсюдження. Вона теж.

Звісно, вона теж. Хлопець розносив товар, і вона теж. Але між дрібним продажем і вбивством лежала прірва. «Іноді, — нагадала собі Алекс. — А часом один крок».

Вона ще раз подивилася на дівоче обличчя. Жертва була білявка, трохи схожа на Геллі.

Схожість була поверхова, принаймні зовнішня. А глибше? Різані рани в усіх були однакові. Дівчатам на кшталт Геллі, дівчатам на кшталт Алекс, дівчатам на кшталт цієї доводиться весь час бігти, інакше халепа кінець кінцем наздожене. Просто ця дівчина бігла недосить швидко.

На долоні дівчини були напнуті паперові торбинки: щоб зберегти докази, здогадалась Алекс. Може, вона подряпала нападника.

— Як її звали? — Це не мало значення, але Стерн мусила написати у звіті ім’я.

— Тара Гатчинс.

Алекс записала це в телефон, щоб не забути.

— Прикрийте її.

Вона раділа, що більше не бачитиме це понівечене тіло. Учинок був мерзенний, огидний, але не свідчив про певні зв’язки Тари з товариствами. Людям не потрібна магія, щоб жахливо поводитись одне з одним.

— Час смерті? — запитала Стерн. Їй здавалося, що це вона мусить знати.

— Близько одинадцятої. Через холод складно сказати точніше.

Дівчина заклякла, поклавши руку на виступ дверей фургончика. Близько одинадцятої. Точнісінько тоді, коли двійко слухняних Сірих, які ніколи раніше не завдавали неприємностей, розчахнули щелепи так, наче намагалися проковтнути цілий світ, а щось намагалося пробитися крізь намальоване крейдою коло. Невже це щось натомість знайшло шлях до Тари?

А може, її хлопець просрав усе й вирішив, що може штрикнути її просто в серце? Чимало чудовиськ прибирають людської подоби. Кількох з них Алекс знала особисто. На цю мить вона «впоралась зі своєю частиною». Більш ніж упоралась.

Алекс розчахнула двері автівки, оглянула вулицю й вистрибнула.

— Забудьте, що бачили мене, — наказала вона коронеру.

На його обличчі з’явився незрозумілий розгублений вираз. Алекс залишила його, одурманеного, біля Тариного тіла й поспішила геть, перетинаючи вулицю та тримаючись на темному хіднику, подалі від прожекторів поліції. Незабаром примус виснажиться, і чоловік дивуватиметься, звідки в його руці взялася золота монетка. Він покладе її в кишеню й забуде про неї або викине в смітник, навіть не збагнувши, що метал справжній.

Дівчина озирнулася на Сірих, що юрмилися навколо будівлі Пейн-Вітні. Це все її уява, чи в їхніх згорблених плечах, у тому, як вони зіщулилися біля дверей спортзалу, було ще щось? Чого можуть боятися мерці?

У голові пролунав голос Дарлінґтона: «Коли ти їх уперше побачила?» Голос був ледь чутний і затинався, наче хлопець не знав, чи не табуйоване це запитання. Але справжнє запитання, правильне запитання звучало так: «Коли ти вперше зрозуміла, що боїшся?»

Алекс раділа, що йому забракло клепки запитати.

Із чого розпочати розповідь про історію Лети? Чи почалася вона 1824 року з Ветсавії Сміт? Напевно, так і було. Однак знадобилося ще сімдесят років і чимало катастроф, перш ніж з’явилася Лета. Тож ми натомість розпочнемо з 1898-го, коли Чарлі Бакстера, малозначущого безхатька, знайшли мертвим з опіками на руках, ногах і мошонці та чорним скарабеєм на місці язика. Почалися звинувачення, і товариства опинилися під загрозою виключення з університету. Щоб залагодити справи та — будьмо чесними — вберегтися, Едвард Гаркнесс, член «Вовчої голови», об’єднався з Вільямом Пейном Вітні з «Черепа і кісток» та Гайрамом Бінґемом III з нині зниклого «Братства акації», щоб заснувати Лігу Лети — наглядовий орган за окультною діяльністю товариств.

На тих початкових зустрічах народилася наша програмна заява: «Ми відповідаємо за нагляд за обрядами й практиками будь-яких університетських товариств, що незаконно вдаються до магії, віщувань чи потойбічних дискурсів, і маємо на меті вберегти містян і студентів від психічної, фізичної та духовної шкоди й налагодити дружні зв’язки між товариствами й керівництвом навчального закладу».

Лету було засновано на гроші Гаркнесса та обов’язковий внесок з трастових фондів усіх членів Древньої Вісімки. Підключивши Джеймса Ґембла Роджерса («Сувій та ключ», 1889) до розроблення плану Єлю та проектування численних будівель, Гаркнесс пересвідчився, що в кампусі будуть зведені схованки й тунелі для представників Лети.

Гаркнесс,